Взагалі козаки мали величезний вплив на побутові звичаї нашого народу, а відтак і на манеру стригтись. За часів середньовіччя практично всі чоловіки-українці стриглись однаково – «під макітру». Це зачіска козака-запоріжця, але не братчика-січовика, людини, яка не один рік провела на Січі, була обізнана зі всіма сокровенними таємницями товариства і мала право носити оселедець.
Стрижка «під макітру» відома багатьом європейським народам, але походження її важко визначити, оскільки своєю простотою і доцільністю вона була зручною для будь-якого народу незалежно від кліматично-географічних умов, наявності чи відсутності перукарського інструменту тощо. З часом варіант стрижки «під макітру» удосконалювався і видозмінювався. Спершу з'являється спосіб стрижки «у кружок», це варіант «макітри», тільки над лобом волосся піднято дуже високо. Характерна така стрижка для людей похилого віку; поширилась у XIX ст. Пізніше люди стриглись «під скопку»: волосся зрізувалось прямо над бровами, а на потилиці залишалося значно довшим. Ще один спосіб стрижки називався «до закаблука»; над чолом волосся лишали довше, ніж на потилиці. Якихось спеціальних дитячих чи юнацьких стрижок не існувало, діти у цьому плані були копією дорослих. Лише коли з'явились різні механічні пристрої для стрижки волосся, виникли дитячі варіанти зачісок: «під оселедчик» – дуже коротко підстрижене волосся із довгим чубчиком над чолом; «під маківку» – голова до половини голена, до половини коротко підстрижена, без чуба; «під полечку» – варіант дорослої стрижки «під польку», коли на потилиці волосся підстригалось коротко, а зверху і спереду залишалось досить довгим. Стосовно способів розчісування, то їх практично не існувало, волосся росло так, як цього вимагала природа, і якщо розчісувалось, то тільки вгору. Зачіски із різноманітними пробілами, начісування волосся ззаду наперед тощо не було характерним для українців, а виникло у середовищі міщан у XVIII—XX ст. як наслідування зачісок представників «вищих» кіл.
На останку згадаймо про такий важливий елемент чоловічого вбрання, як… люлька. Ми відносимо її до цього розділу, оскільки це річ настільки ж характерна та неодмінна у щоденному вжитку, як сорочка, штани чи шапка. Чоловік без люльки не виходив із хати і не рушав у дорогу, майструючи або відпочиваючи, він або тримав люльку у зубах, або ж вона була напоготові. Люлька – символ не лише козацької, а власне чоловічої приналежності.
Дмитро Яворницький, описуючи побут запорозьких козаків, вказував, що вони користувалися двома різновидами люльок: «носогрійки» і люльки товариські, або «обчеські». Носогрійка була власністю козака, а товариська із довжелезним чубуком могла належати комусь одному, але користувались нею всі. Палилась вона, як правило, у час відпочинку, під розмову, розповідь, переходячи із рук у руки.
Паління на Україні з'явилось значно раніше за нововведення Петра І і надобуло великого поширення саме в козацьку добу. Люлька як символ козацької честі і волі дуже швидко стала надбанням усіх верств дорослого чоловічого населення України. Звідси розрізняються козацькі, чумацькі, чабанські люльки. Вони, як правило, різняться лише матеріалом, з якого виготовляються, і довжиною чубука. Окремо стоять гуцульські люльки-файки, які відрізняються від описаних не лише своєрідністю форми, а й оздобленням. Це багато інкрустовані різьблені вироби, де кожен елемент однаковою мірою не обійдений увагою митця. На Україні паління серед жінок не було поширеним, за винятком Карпат, де можна було зустріти жінку, але тільки стару, яка на рівних із чоловіком палила люльку.
Люлька носилась при боці разом із кисетом, у якому завжди було кресало для добування вогню та «протичка» – палички для очищення чубука від смоли.