Окрім слов'ян, це свято було відоме багатьом народам. Наприклад, у німців (johaimisteuer), у литовців, у фіннів, монголів, навіть у стародавніх греків та римлян існувало свято, під час якого палили вогнище і перескакували через вогонь. Сам Овідій говорить (Fastes VIII), що він тричі перескакував через вогонь і його кропили водою з лаврової гілки. Таким чином, святкування слов'янського Купала було загальним святом усього язичницького світу.
Цей обряд здійснюється нині у південній Русі таким чином. Перш за все молодь іде купатися, потім дівчата одягають вінки з чорноклена з духмяним зіллям, підперізуються чорнобилем (Artemisia vulgaris) і перед заходом сонця збираються на пагорбі неодмінно над річкою. Там ставлять два зображення: одне опудало схоже на людину, друге – на дерево, прибране у жіночі шати, стрічки та вінки. Цим деревом звичайно є чорноклен (Acer campestre), потім розкидають купи соломи, запалюють і, ставши колом, співають пісні, тримаючи зображення. У парі парубок із дівчиною скачуть через вогонь, потім, коли всі перескачуть, кидають на воду зображення, з яких чоловіче називається Купалом, а жіноче – Мореною. Потім скидають із себе вінки на воду та співають пісні. Купало і Морена означають Лада, Святовита, світлоносне начало і жіноче водне начало чи Діванну. Тепер вони називаються у народі цар-вогонь і цариця-водиця.
Значення того свята було символічне поєднання шлюбом Сонця з Водою, від якого утворились життя та любов у творенні.
Третє свято у слов'ян було взимку, в той час, коли сонце мало найменшу силу і повертало знову на весну, коли зима бореться з літом (тобто зимовий сонцеворот). Свято те має основу у загальнолюдському міфологічному розумінні народження світла.
У Персії святкували в кінці грудня – Мигрган і називали його святом народження непереможного сонця. У Єгипті подібно до цього жерці святкували народження Озіріса. У римлян також святкували Січневі Календи, що звались Natales Solis invicti. Те свято належало також і до поклоніння Митрі, що звався непереможним сонцем. У слов'ян було в той час свято, що зветься тепер Колядою.
У слов'ян відправлялось воно у відношенні релігійному на честь сонця, що народжувалось. Звідси робимо висновок: рік слов'яни починали із зимового повороту сонця (сонцевороту). Святовит, уражений на деякий час Чорнобогом, встає і починає оживляти природу. А оскільки сонце здійснює діяльність свою постійно, і спочатку являється воно малим, то звідси постало уявлення у всіх язичницьких народів про народження та дитинство світлоносного начала у річному його бутті, звідси походить зображення жінки (уособленої природи) з немовлям. Мабуть, то було також свято, бо в деяких обрядових піснях про це говориться за язичницькими уявленнями. В той час здійснювались ігри та різні ворожіння й приносились жертви.
У відношенні родинному свято мало те значення, здається, що тоді складався хоровод на весну і освячувався релігійними обрядами. Своє значення мало свято і стосовно землеробства. Звичай щедрувати і частково колядувати і віншувати на новий рік був переважно землеробським. Співаки – Колядники і щедрівники – під вікном прославляють багатство і щастя господаря і бажають йому такого ж добра і на наступний рік. Звичай посипання зерна на новий рік мав, здається, значення освячення зерен, що готувались для посіву.
Такими були (річні) свята стародавніх слов'ян, що відповідали річному колу сонця, з чого видно, що основою того кола було поклоніння сонцю.
Висновки
Із цього короткого огляду стародавніх слов'янських легенд видно, що головні риси й ознаки язичницького богослужіння у всіх слов'ян були однаковими. Слов'янські міфи і язичницькі обряди випливли із одного джерела стародавніх переказів Сходу, колиски роду людського. Через це уявлення про божество і служби йому за прадавніми слов'янськими віруваннями мають близьку спорідненість з казковими переказами інших народів індо-європейського коліна. За недостатніми писемними пам'ятниками нині неможливо в повному обсязі уявити слов'янські легенди і обряди. Дослідження письмових джерел вже, можна сказати, вичерпане, нових відкриттів від тих мертвих свідків годі сподіватися. Залишається нам ще для дослідження живий народ. У його суспільному та родинному побуті, у народних піснях, повістях, в його забобонах, переказах, повір'ях криються, іноді в оболонці нового часу, подробиці далекої старовини. Ми уклали цей огляд з наміром подати співвітчизникам дороговказ для дослідження нашого народного побуту, який у вікових переказах губиться аж у далекій старожитності і зв'язаний з первісним розвитком роду людського. Сповідуючи цю думку, шануватимемо наші народні пісні та перекази належним чином – пізнавши своє рідне, полюбимо і оцінимо його.