— Це той, куме, хто про гроші знає більше, ніж той, хто їх має.
— Куме, я сьогодні поставив своєму шефу ультиматум: «Або ви мені збільшуєте зарплату, або я йду з фірми».
— Ну і чим все закінчилось?
— Ми знайшли компроміс. Він не збільшує мені зарплату, а я не йду з фірми.
— Куме, а чому тебе майстер звільнив з роботи?
— Розумієш, куме, майстер — це людина, яка ходить і спостерігає за тим, як працюють інші.
— Ну, це, куме, зрозуміло. А ось чому він тебе звільнив?
— Через заздрість, куме. Більшість робітників почали думати, що майстер — це я.
— Куме, знову наша пошта все переплутала! Наш зоотехнік пише, як він досвід у сусідній області переймає, а штемпель поставили — Сочі.
Кум Петро і кум Іван сходять на Говерлу. Хочуть стати на вершину першими, дуже поспішають, всіх випередили. Кум Іван став на хиткий камінь, ледве не посунувся вниз.
— Ой, куме Петре, якби я ногу зламав, що б ви зі мною робили? Чи винесли б?
— Та що там ви, куме! Недавно я кабана на полюванні завалив. Майже два центнери! А до машини було з півкілометра. Так я його доніс. Правда, п’ять разів довелося ходити.
— Куме, вчора шеф на мене накричав, але я йому дав відсіч.
— Як?
— Я йому сказав, що працюю на півставки, отож, хай кричить на мене на півтону нижче.
— Влітку, куме, я не можу працювати через спеку, а взимку через холод.
— Але ж, куме, надворі осінь. Чому тепер не працюєш?
— Думаю про те, яка була спека і який буде холод...
— Куме, вночі як спите?
— Добре.
— А ким ви працюєте.
— Сторожем.
Куме, куди ви з котом ідете?
— Сторожувати, куме.
— А чому не з собакою?
— Клятий пес всю ніч гавкає, спати не дає.
— Куме, що за костюм ви мені пошили? Всі ж сміються.
— О, куме, це моя перша удача. І вам пощастило: раніше ті, кому я шив, плакали.
— Ой, кумо, те піаніно, яке ви нам продали, не таке вже й гарне, як ви нахвалювали.
— То ж чому?
— Усі клавіші жовті.
— Певно той слон, із бивнів якого зробили клавіші, трохи курив.
— А що, куме, у вашого пуделя такий високий родовід?
— Якби він міг говорити, не розмовляв би, куме, ні з вами, ні зі мною.
— Продаю, куме, у своєму генделику і горілку, і вино. Коли добре понапиваються, можу пару чарчин і приписати. Чому ж я так мало заробляю?
— А це тому, куме, що в ті чарчини, які ви приписуєте, ви воду не доливаєте.
Кум Іван виходить від кума Петра з гостей.
— Зачекайте, ліхтариком присвічу, там сходи круті, — кричить кум Петро.
— Не треба, — кричить кум Іван, — я вже внизу лежу.
— Знаєте, куме, якби не вуса, ви були б схожі на мою тітку.
— Але у мене немає вусів!
— Та в моєї тітки ж є!
На вулиці чути сильний гуркіт. З вікна виглядає кум Петро і запитує у закривавленого кума Івана:
— Що сталося?
— Та хотів у провулок заїхати!
— А чому з таким гуркотом?
— Та немає там провулка!
Кум Степан прийшов з гостей, кричить:
— Жінко, давай їсти!
— Ти ж у гостях був!
— Я ж там тільки пив.
— Кумо, 1% населення вважає, що ярлик на одязі слугує для того, щоб знати, як цю річ прати і прасувати.
— Ага, а 99% відсотків визначають за ярликом зад і перед.
— Куме, бачив, твоя біля машини крутилася. А що, вона водить?
— Та водить.
— А як?
— Як блискавка — її притягує кожен стовп.
Доїхали куми у потязі до Чопа. Заходить митник.
— Горілка? Тютюн? Наркотики?
— Нам би, пане, дві кави.
Кум Іван до жінки:
— Пішла, б у магазин, купила б пляшку горілки.
— Давай 50 гривень.
— За гроші й дурень купить, ти так візьми.
За кілька хвилин жінка заходить і ставить на стіл пляшку.
— Пий!
— Так вона ж порожня!
— З повної і дурень вип’є, ти випий з порожньої.
Поїхав Петро на базар поросят купувати. Випив добре, гроші у нього й поцупили. Приплентався додому. Жінка питає:
— Чому поросят не купив?
— Та я гроші позичив товаришеві.
— То піди забери!
— Якби ж то я знав, кому позичив.