(Летопись революции. - 1928. - № 1. - С.171-172).
Далі Г. Лапчинський пише: "У Харкові в нашому розпорядженні збройної сили фактично не було. Військові частини, українізовані там, як я вказав, нам довелося роззброїти. (...) Але в Харкові стояв штаб тов. Антонова-Овсіенка, посланого з Петербурга для боротьби з Каледіним (...) В його розпорядженні було військо, сформоване з різних частин старої армії, що перейшли на бік радянської влади, з матроських загонів та випробуваних вже червоногвардійських частин, з різних російських промислових робітничих центрів. Командували декілька офіцерів-більшовиків, лівих есерів, анархістів, а також і позапартійних, що віддалися на нашу службу. Начальником штабу був полковник Муравйов, що виявив себе за революціонера в боях проти Керенського біля Гатчини. (...) Але, оскільки в Харкові вже існував Український радянський уряд... було піднесено питания, щоб частину своїх сил тов. Антонов вирядив у західному напрямі" (підкреслення моє. - О.Р.). (Летопись революции. - 1928. - № 1. - С.172-174).
Цікавими є спостереження Г. Лапчинського за військом Антонова. "Нас обурювали, - згадує Лапчинський, - самовільні труси та реквізиції різних штабних комісарів, їхня брутальність до місцевої влади. Нас дратувало, що поруч з відомими нам партшними товарищами та революціонерами навколо тов. Антонова крутилися якісь окремі, як нам здавалося, явно чужі для робітничої класи суб'єкти офіцерського типу, з нахабними та бандитськими фізіономіями... Я пам'ятаю, яке неприемне враження на мене особисто справляли, коли я приїздив до залізничного двірця, де стояли штабні вагони та ешелони з антонівським військом, його вояки, зокрема матроси, увішані всілякою зброєю, інколи п'яні, із специфічною брудною лайкою після кожного слова... Настоювання Українського уряду, щоб було відряджене військо в Полтавському напрямі, нарешті дали наслідки. Антонов наказав Муравйову розпочати 18 січня наступ... Наша концепція була така: проти буржуазної влади на Україні йде війною Українська радянська влада, Народній Секретаріят за братньою допомогою від Ради Народніх Комісарів" (підкреслення моє. - О.Р.).
Цікава "концепція". Чи не правда? Самі більшовики визнають, що ніде не відчувається впливу ЦВК України, що Радянський уряд у Харкові не мае військової сили, що цей "уряд" фінансує Раднарком РРФСР.
Присутність Г. Лапчинського та Ю. Коцюбинського з кількома українськими радянськими частиками повинна була спростузати, як пише Г. Лапчинський, "наклепи Центральної Ради, що нібито на Україну наступав військо "червоних імперіялістів" з півночи".
Однак Г. Лапчинський суперечить сам собі. У зверненні Народного Секретаріату за підписом народного секретаря Г. Лапчинського до робітників, селян і солдатів (Вестник Укр. Нар. Респ. - 1918. - № 17. - 25 янв.) чітко сказано: "...Революционные войска, посланные Рабоче-Крестьянским правительством Российской Республики по требованию Народного Секретариата Украины, сегодня подошли к Киеву..."
Але знову-таки надамо слово Георгу Лапчинському: "20 січня (1918 року. - О.Р.) тов. Ю. М. Коцюбинський і я виїхали з Харкова на Полтаву, щоб прилучитися до штабу Муравйова и репрезентувати там український радянський уряд під час походу на Київ ("а то Питеру неудобно вести войну", як висловився т. Зайцев на першій всеукраїпській нараді більшовиків у Києві. - О.Р.). (...) В армії, що була під командою Муравйова, так само дуже мало спочатку було свідомого елементу, щодо будівництва української радянської держави та центральної української радянської влади. Значну частину складали в ній північні московські відділи або донецькі робітничі частини, а також частини Червоного козацтва, щойно організованого з українізованих частин, і червона харківська гвардія..."
Зауважимо, що позиція "Козацької думки" (від 29 січня 1918 року), яка стала українською військовою газетою, тобто відображала позицію Центральної Ради, була цілком демократичною щодо більшовиків: "I серед українського народу можуть бути більшовики; і вони можуть стоять у влади; все то допустимо і цілком нормально. Але поставити на чолі влади людей, яким чужі інтереси України, в серці яких нема любови до українського народу і які дивляться на цей народ, як на предмет експлуатації, - чи ж може український народ допустити подібне знущання над собою?" (Йдеться про Пятакова і Бош. - О.Р.). Шовіністичні, великодержавні погляди щодо українського народу з боку Г. Пятакова і Є. Бош загальновідомі.