Боєздатність ціеї армії для мене й тоді була и тепер зосталася дуже сумнівна. Але вона успішно посувалася вперед, бо ворог був цілковито деморалізований. Єдине, що її затримувало, - це попсована залізнична путь та дуже погана інформація про ворожі сили та їхній стан. Бо справжнього опору військових сил Центральної Ради не було (бо цих сил, як ми вже знаємо, фактично не було. - О.Р.). Невеличкі сутички виникали коло Полтави, Ромодана, Гребінки, Бахмача, Баришівки, але вони обмежувалися короткою стріляниною, після чого ворог тікав, ніде не доходячи до безпосередньої зустрічі з нами. Лише біля Ніжина (станція Крути. - О.Р.) уперто оборонялася частина, сформована з "сметанки" київської націоналістичної інтелігентської молоди - здається відділ школи старшин. Більша їх частина полегла в бою, заподіявши й нам немалої шкоди".
Наприкінці лютого тіла 30-ти юнаків, полеглих під Крутами у нерівному бою з переважаючими силами червоних, були перевезені до Киева і перепоховані. Молодий Павло Тичина відгукнеться на це скорбне погребання віршем "Пам'яті тридцяти", надрукованим у газеті "Нова Рада" 21 лютого (8 березня за н. ст.) 1918 року:
На Аскольдовій могилі
Поховали їх –
Тридцять мучнів українців,
Славних, молодих...
На Аскольдовій могилі
Український цвіт! -
По кривавій по дорозі
Нам іти у світ.
На кого посміла знятись
Зрадника рука? -
Квітне сонце, грає вітер
I Дніпро-ріка...
На кого завзявся Каїн?
Боже, покарай! -
Понад все вони любили
Свій коханий край.
Вмерли в Новім Заповіті
З славою святих. -
На Аскольдовій могилі
Поховали їх.
Але повернімося в Київ, коли до нього вступило військо Муравйова.
Цікавими є спогади В. Затонського, які безпосередньо стосуються цього періоду (В. Затонський "З спогадів про українську революцію". - Літопис революції. - 1929. - № 5-6. - С.116-117):
"Я приїхав до Киева саме тоді, коли його було взято. Страшне, кошмарне видовище. (...)
Можливо, ба навіть напевно, постраждали неповинні - у такому ділі всяке буває. Так, розстріляно українських есерів, по суті гарних хлопців, які тільки-тільки врятувалися від розстрілу, що його підписав Грушевський. Вони повтікали з-під арешту під час бомбардування, та коли наше військо увійшло до міста, у них були квитки членів Центральної Ради і, незважаючи на їхні докази, їх порозстрілювано на місці.
Я сам мало не загинув: серед білого дня мене один із наших патрулів зупинив. Я йому показав посвідку члена Украшського Уряду, написану мовою українською, з печаткою Всеукраїнської Центральної Ради робітничих, селянських та червоноармійських депутатів. Мені кажуть:
- Га, піймався голубе!
Та й тут же таки, мабуть, були б і розстріляли, - тоді ж це просто на вулиці робилося,- коли б, на щастя, у другій кишені не було другого мандата – члена Раднаркому РРФСР за підписом Ілліча. (…)
Я пригадую, влетіло й М. О. Скрипнікові. Його хтось прийняв за полковника царської армії, та ще й «очевидець» знайшовся, що його добре в обличчя знав. Знов-таки якийсь випадок урятував нам Миколу Олексійовича.
Ображатися не випадало - стан червоноармійців був зрозумілий. Гірше те, що командні їхні верхи: Ремньов, Муравйов та компанія, ці пройдисвіти та авантуристи, спекулювали на чуттях маси, граючи на її розгнузданості, свідомо ту розгнузданість підтримуючи" (підкреслення моє. - О.Р.).
I співали злюмпенізовані муравйовці и ремньовці, сунучи на Україну, на Київ:
Эх, яблочко, сбоку красное.
Что Украине конец –
Дело ясное...
"Стан червоногвардійців і їхніх зверхників", який вони продемонстрували в Києві і на Україні, набагато точніше пояснюється у "Програмі Української Комуністичної партії" (Винниця, 1920. - С.25): "Зважаючи на нерозвинену комуністично і ще імперіалістичну волю російського пролетаріату в Росії і почасти на Україні, У. К. П. бореться з усякими контрреволюційними спробами використати се явище в інтересах імперіалістичної політики Росії відносно України..."