I зовсім не випадково Володимир Винниченко пише в 1919 році драму "Між двох сил". Уже тоді письменник помітив чорну тінь Сталіна - тодішнього "спеціаліста" з національного питания.
Ось лише кілька характерних епізодів з цього твору.
У велике провінційне українське місто на початку 1918 року прийшли московські більшовики. Атмосферу російського шовінізму тяжко переживає Панас Антонович, чоловік сестри місцевої більшовички Софії. Вона звертається до нього: "Дійсно, ви од страху, видно, зовсім збожеволіли".
У відповідь Панас Антонович зумисне російською мовою обурюється діями нової влади:
"Как не збожеволеть, мадам, как не збожеволеть? Ведь вы только взгляните туда за окно: горы трупов этих проклятых украинцев. Горы, мадам, понимаете ли вы это? Мальчики, дети, старики. К стенке - и готово. По усам узнают контрреволюцию. Малороссийские усы - и к стенке. И как же не благоговеть перед вами, как не... божеволеть? А? Ведь это же ясно, что социализм пришел, и не какой-нибудь там гнилой, европейский, а большевистский, российский, самый настоящий".
Інша картина. В колишній українській установі розташувався червоногвардійський штаб. На стіні висить портрет Тараса Шевченка. Побачивши його, більшовицький командир Подкопаев репетує:
"А почему эта контрреволюционная икона висит здесь до сих пор? Убрать ее к черту отсюда! (Рушницею сильно б'є по рамі й збиває портрет на землю. Протикає багнетом лице, настромлює, крутить і одкидає в куток). Эта хохлацкая морда мне надоела, наконец. Везде торчит. (...) Я заявляю откровенно, что с национализмом, с этими Шевченками, автономиями, федерациями, самостийностями и прочей буржуазной дрянью буду бороться беспощадно".
Фактично цю ж саму думку продовжує інший більшовицький комісар Сорокін у розмові з Софією, яка запитує його:
"Вы приказали закрыть железнодорожную украинскую школу и сжечь все украинские книги?
С О Р О К І Н. Да, я.
С О Ф I Я. С какой целью?
С О Р О К I Н. С той целью, чтобы их не было. Подобный приказ я отдал вчера.
С О Ф I Я. А себе вы отдаете отчет, что вы делаете?
С О Р О К I Н. Не беспокойтесь, пожалуйста, я привык это делать всегда. Сожалею только, что мы раньше занимались этим преступным попустительством вашему национализму.
С О Ф І Я. Школы и учебники вы называете национализмом?
С О Р О К I Н. Я называю национализмом все, что разъединяет один народ. Никакой вашей Украины не было, нет и не будет. Все это буржуазно-интеллигентная сентиментальная чепуха, с которой я буду бороться беспощадно. Слышишь, товарищ? Беспощадно".
Чи не надто категоричний Володимир Винниченко? Та ж бо ні. В газеті "Червоний прапор", органі Організаційного Комітету фракції незалежних У. С. Д. Р. П., що виходила в Києві, в номері від 14 лютого 1919 року (в столицю України 5 лютого вступили червоні) читаємо:
"Але ми не визнаємо того, щоб соціалістичну революцію для України робили в Москві. (...)
А ми іменно на практиці знаємо, що є завоювання України совітською Росією. Ми пережили цілу вакханалію нищення всіх ознак української нації, топтання портретів Шевченка, розстрілів за українське посвідчення і за українську мову.
Ми добре пам'ятаємо плакати з написом "смерть буржуям и украинцам", ми маємо факти, як місцеві совдепи закликали до себе учителів українознавства в середніх школах і обвинувачували їх у тому, що вони викладають "контрреволюционную дисциплину".
Ми не забули тієї російської шовіністичної свистопляски, яку торік пережила українська нація".
Щоправда, українофобам з драми Винниченка попервах перешкодив реалізувати на практиці комуністичну ідею на Україні наступ кайзерівських військ. Що робить в цей час маріонетковий ЦВКУ? Знову звернімося до безпосередніх учасників подій. "ЦИК Украины покинул Киев и переехал в Полтаву, - пише у своїх спогадах С. Мазлах (Летопись революции. - 1922. - № 1. - С.141). - Разногласия внутри ЦИК делали его бесполезным и никому не нужным. Никаким уважением он не пользовался и вызывал всеобщее раздражение. Некоторые из полтавских большевиков предлагали вообще принять по отношению к нему меры репрессивного характера. Настроение было нервное, и первые ласточки эвакуации заставляли думать о близости конца. Ни советом, ни делом ЦИК не мог помочь никому. Это был живой труп".
Ще одне свідчення того, що проголошення українського Радянського уряду в Харкові в грудні 1917 року було по суті фарсом. I не інакше як фарсом виглядае нині "Маніфест до всіх робітників, селян та солдатів України", яким Центральний Виконавчий Комітет Рад Робітничих, Солдатських та Селянських Депутатів України заявив про свое народження. В цьому "Маніфесті" від 13 грудня (26 грудня за н. ст.) 1917 року були такі слова: "Щоб підтримати Каледіна Центральна Рада заборонила перепуск через Украшу революційного війська, по-зрадницькому роззброїла радянське військо в Києві й пробувала втягнути українську демократію до братовбивчої війни з Росіею, нацьковуючи українських робітників, салдатів та селян на російських - брехливо запевняючи, що Рада Народних Комісарів загрожуе волі України. (...) З утворенням робітничо-селянського уряду країни зникла примара тіеї кривавої війни, що її хотів викликати попередній Генеральний Секретаріят між демократією українською й демократією російською, бо перше, що вважав за свій обов'язок зробити Ц.В.К., це - звернутися до Ради Народних Комісарів з заявою, що війни між Україною й Росією бути не може, що ціеї війни бажала Ц. Рада, але не трудящі маси".