Проте я мала нагоду спостерегти, як Дейзі домагалася від Гулда нової коляски; тоді вони ще були барбітонцями й мешкали у старому домі. Почалося з того, що Дейзі одного разу (при мені, я була потрібна їй для куражу) раптом сказала:
— Як шкода, що у нас тільки одна ця тарадайка. Піде дощ — і вся сукня забрьохана. Та й трясе в ній просто жахливо: так можна й зуби собі повибивати.
Гулд відповів щось на зразок такого: коляска, мовляв, ще справна, бо нею їздила і його матінка, і жодної скарги від неї він ніколи не чув.
— Я й не прошу купити іншу,— зітхнула Дейзі,— я просто кажу: «Як шкода!»
А після того — пішло-поїхало. Всі її туалети раптом промокали до рубця (іноді вона навіть примудрялася порвати їх), а з коляскою весь час бувала якась халепа: то вона перекидалася у кювет, то налітала на перший стрічний шарабан. Варто було Дейзі виїхати з двору, як з нею неодмінно траплялося якесь лихо. У всьому, звичайно, була винна «оця стара тарадайка, що розсипається на очах — ну просто не знаю, що з нею робити».
Я не мала сумніву, що поступово Дейзі й сама почала вірити у свої вигадки. Вона зненавиділа свою «тарадайку» і мріяла про нове ландо. А вже коли Дейзі чогось, бувало, заманеться (як дитині цукерок), вона віддавалася своїй забаганці всіма чуттями й помислами. До всього іншого їм було зась — книжок Дейзі не читала, мистецтвом і спортом не цікавилась, так само як і не мала потреби у тому, що заповнює побут всіх нормальних жінок: не прибирала, не прала, не марнувала часу на балачки з сусідками на базарі й таке інше. Отож їй лишалось одне: жалітися на те, що стара коляска не відповідає її новому становищу, і їй конче потрібна нова. Тому вона по-хвацькому їздила в своїй тарадайці з відчайдушним передчуттям неминучої катастрофи, і не дивно, що коляска надто круто зрізала повороти, перекидалася на узвозі й нарешті врізалась у браму. Вона таки допекла своєму Гулдові, й він купив їй нову коляску. Але не для Дейзі,— пояснював він. Нічого подібного. Просто стара коляска віджила своє, а нова «нагодилася» по слушній ціні (і Гулд, безумовно, вірив, що так воно й було насправді).
Що ж стосується Дейзі, то коли я приїхала у Тарбітон, і ми з нею почали кататися в її славетному ландо по місту, вона почала запевняти мене, що це ландо — чудо, яке «наче з неба звалилося».
75
Як завше, Дейзі тішила мене оповідями про свого повелителя, і ми з нею так голосно реготали, що перехожі з подивом і явно несхвально озиралися на нас. Найбільше вона любила оповідку про те, як одного разу покоївка в готелі, зазирнувши до їхнього номера, заскочила Гулда в ліжку Дейзі («Останнім часом, розумієш, він поклав собі за звичку займатись цією справою зранку, коли мені так солодко спиться! І борони мене, боже, відмовити йому, він ладен тоді з'їсти мене живцем!») і як, рятуючи ситуацію, він зірвався з ліжка, але зачепився сорочкою за нічний столик і розірвав її від пупа донизу.
— Можна сказати, опинився голяка... чистий Адам!.. та ще й, розумієш, саме у розпалі жаги... боженьку мій боже... Дівчина так перелякалася, що мало не впустила тацю із сніданком на підлогу...
Дейзі ось уже стонадцятий раз починала розповідати мені цю історію, але так і не могла довести її до кінця; на неї від сміху нападала гикавка. Та варто було їй згадати, що ми на кілька хвилин запізнюємося до чаю, вона аж затрусилася від страху й доки ми їхали назад, стогнала, скаржачись то на бідних коней («повзуть, як черепахи, але про автомобіль Тедові і не затинайся!»), то на візника («ніколи не зробить як я йому кажу!»). Той страх виявився аж ніяк не надуманим, бо, під'їжджаючи до дому, ми ще здалеку помітили Гулда: він з поважним виглядом прогулювався уздовж фасада, тримаючи в руці годинник. Обличчя йому пашіло від люті: він не терпів, коли зневажали його гідність.
— Ти знову запізнилась? Жодного разу за тиждень не приїхала вчасно!
Скрививши жалюгідну міну, Дейзі підвела на нього маленькі оченята й наморщила низенький червоний лобик.
— Ох, Теде, у всьому знову винні коні...
— Вигадала б щось нове.
— Але то щира правда, Теде. Вгору вони ледве повзуть...