І тепер ця його брехня перетворила нашу небезпечну подорож на сміливу пригоду! Бо навіть якщо він і дурив мене (а я знала це з першої миті), вже одна думка про те, що пустопорожню Джімову хвалькуватість і наші нікчемні спроби вижити ми зможемо перетворити на подвиг, докорінно змінювала справу.
Не можу поручитися, що все це я до кінця тоді збагнула, та мене повнило почуття захвату і чогось схожого на вдячність і відданість Джімові.
Але тут я почула його сміх і наче незнайомий голос. Ніколи раніше не помічала я за ним такої манери говорити (і зрозуміла, що то був Джім у чоловічій компанії — цілком новий Джім!):
— Коли б не ця нафтова пляма, був би нам каюк! Вважайте, ми повернулися вже з тамтого світу! Побачивши, що до Лонгуотера нам нема шляху, я зрозумів — діло швах!
І в такому ж іронічному тоні Джім розповідав далі, який він був настраханий і як на ходу змінив свої плани. Наш порятунок він назвав «божим везінням».
І я відчула себе обманутою і страшенно ображеною, особливо коли він почав брати на глузи мене, мелючи казна-що: він, мовляв, щохвилини чекав, що «дівчисько от-от зомліє», але воно, тобто я, трималося,—«очевидно, з переляку».
Лише на другий день я зрозуміла, як гарно, що мені не треба повторювати всіх отих фантастичних вигадок, нібито ми вирушили у Каллакомб із заздалегідь обдуманим наміром.
79
Нікому й у голову не зайде обізвати Джіма лицеміром лише за те, що він у розпал бурі почав удавати — переді мною і перед самим собою,— ніби ми діємо доцільно й розумно. Так само не можна обзивати лицеміром і Честера, чия фантазія була вдесятеро багатшою за Джімову,— лише за те, що він у розпал політичної бурі (а в таких бурях минуло все його життя, він ніколи не знав, що таке «тиха гавань»— такого поняття у політиці нема!) теж удавав, ніби діє, так чи інакше керуючись певним задумом, тоді як насправді він хапався за першу-ліпшу ідею, вбачаючи у ній «вихід із скрути».
Істина ж полягає у тому, що такі люди, як Честер, обдаровані могутньою фантазією і позначені особливою здатністю вгадувати чужі думки й почуття, майже завжди щирі.
Отож на відміну від Джіма, який ніколи не знав, що значить «мати чітку позицію» (Джім міг би вважати себе за крайнього торі, будь він хоч трошечки політиком; але всі його вчинки були підказані йому інстинктом чи переконаннями), Честер мусив твердо вірити у те, чого домагався, вірити у власну щирість; будь-який сумнів у доцільності своїх дій неодмінно завадив би йому так переможно «сягати вершин». У щирості (він це знав!) і полягав секрет його успіху як промовця; усі оті несподівані «віртуозні» розливи-переливи голосу, метафоричні порівняння, до яких він часто вдавався, виразні й патетичні жести — були наслідком (як у більшості видатних проповідників та святих) його «натхненної» віри.
Найлегше йому було виявляти свою щирість у Тарбітоні. Наприклад,— він сам мені потім про це розповів, безпосередньо перед зборами нонконформістів, де вія мав виступити з програмною промовою,— кілька місцевих «святих» зажадали з ним зустрічі за чашкою чаю, щоб з'ясувати його позицію щодо проблеми озброєння. Всі знають, що ці нонконформісти — страх які безцеремонні у своїх репліках, і перший-ліпший з членів конгрегації вважає за можливе ставити міністрові ідіотські питання, з якими в англіканській церкві посоромилися б звернутись навіть до наймолодшого помічника парафіяльного священика. Одне слово, ці люди поставили Честерові питання руба: як він може, вважаючи себе християнином, голосувати за збільшення ролі армії та флоту? Честер відбувся звичними аргументами, які б у Лондоні звучали дуже переконливо. Але у Тарбітоні люди рішуче відмовилися розуміти, як можна повторювати шосту заповідь, вірячи в господа нашого Ісуса, який заповідав нам прощати ворогам своїм,— і одночасно голосувати за озброєння.
Звичайно, це справило на Честера велике враження (не слід забувати, що він перебував тоді у важкій депресії, бо становище його в кабінеті міністрів і справді було хистке, а преса вже писала про можливі «зміни», натякаючи на те, що Честер, очевидно, «вилетить»), і взагалі останнім часом він став занадто вразливим.