І коли всі гуртом помолилися, Честер сказав:
— Усе це глибоко мене зворушило. Я й справді прозрів, панове. І до останніх днів життя буду надзвичайно вдячний Тедові, який допоміг мені зрозуміти, яка палка та щира ваша віра. Ви істинні християни.
А вже по тій зустрічі, виступивши перед виборцями на мітингу, Честер довів їм, що він їхній однодумець і виявив перед ними свою «палку переконаність». Насправді ж, він пішов набагато далі, ніж йому здалося (і то зайвий раз потверджує Честерову щирість!), і потім сам був здивований, побачивши, що його промова викликала такий ажіотаж, що парламент одержав багато запитів, і навіть дехто з уряду почав допитуватися, від чийого імені виступав Честер,— від свого чи від імені кабінету, коли Честера, нарешті, звинуватили в тому (як ми тепер знаємо,— небезпідставно), що своїм «мирним курсом» він грає на руку німецьким мілітаристам.
Але на ту пору Честер ще не міг передбачити всіх наслідків свого виступу: надто хистка й непевна була політична ситуація. Поки що він просто переживав етап «духовного оновлення».
Звичайно, й оновлений, він залишався Честером, тобто «політиком»; після такої шаленої реакції на його виступ він одразу ж почав міркувати, яку з того всього можна мати вигоду. Висловлюючись саме так, а не інакше, я лише хочу підкреслити, що для такої людини, як Честер, у якого політика переплелася з релігією, а релігія стала невід'ємною часткою політики, скрута, в якій він опинився, не була чимось незвичайним,— він знав, де і як шукати «вихід». Честерові нітрохи не заважало бути «істинно віруючим» те, що для загального добра він міг «використати» і свою «істинну віру».
80
У такий важкий для нього час (чомусь завше саме так і трапляється) Честер і дізнався про мій обман і «зраду»,— але не від місіс Трайб, котра погрожувала мені прикрощами, а зовсім з іншого джерела. Ще від часів сумнозвісної поразки старої гвардії у тітоньки Леттер виробилася звичка постійно дратувати Честера. Вважаючи себе за його друга і майже щодня відвідуючи нас, вона проте не пропускала нагоди покритикувати його погляди й публічні виступи, на кожному кроці підкидаючи йому якусь «безкорисливу пораду», як-от: «А тепер вам слід заприязнитися з місіс такою-то, вона має вплив на такого-то міністра».
Честер ненавидів усілякі балачки про «впливи» й «протекції» (принаймні завжди заявляв про це прилюдно), хоча, якщо вже пішло на відвертість, більшу частину наших прийомів ми влаштовували саме з цією метою. Він міг, скажімо, доручити мені зіграти партію у бридж із такою-то дамою, бо вона, ходили чутки, приятелює з прем'єр-міністром (звісно, вищезазначена дама за будь-яких умов мала виграти!) і таке інше. Втім, я вважаю, і міністри повинні хоч що-небудь знати про людей, яких вони влаштовують на ту чи іншу посаду (не візьму ж я у дім куховарку, попередньо не поцікавившись нею у господині, якій вона служила до мене), але розмови про подібні «акції» чомусь жахають навіть людей цілком розважливих і глибоко порядних. А вже в наших правовірних «провінціалів» найменший натяк на «потайні пружини», до яких вдавався Честер, викликав мало не шок.
Коли я робила спроби вгамувати тітоньку, вона пояснювала, що ненавидить «кляте Честерове лицемірство» або що вона, даруйте, не помітила гостей. Насправді ж, її підштовхував якийсь дух перекірливості,— саме він змушував її злоститись на всіх, кому вона бодай чимось допомогла; і що більше вона робила добра конкретній людині, то дужче на неї гнівалась.
Тепер мені здається, що тітонька була просто дуже й дуже нещасна жінка, яка з гордощів одмовлялася навіть од людської дяки. Але треба врахувати, як багато праці й здоров'я поклала тітонька на людей, на їхню користь, одержавши від них таку мізерію, що й сором казати; та й ніхто з нас по-справжньому її не любив. Минали роки — і вона ставала дедалі самотнішою і нещаснішою. Щоб заплатити за Джіма його картярські борги, їй довелося продати Палм Коттедж і піти у прийми до родичів, з якими вона давно пересварилась, або тулитися у тісному помешканні неподалік од нашого дому. Тітонька почала частіше зазирати в чарку й зовсім себе занедбала.
Відверто кажучи, лікарі ще торік попередили нас, що її не можна лишати саму. Ми навіть мали намір найняти їй економку (від якої вона, поза будь-яким сумнівом, неодмінно відмовилася б), і почали вже були домовлятися про це з родичами, але тут сталося майже неймовірне. Тітонька раптом кинула пити, поприбирала у своєму помешканні, накупила собі дорогого й не дуже скромного вбрання (орієнтувалася вона при цьому на «високий» смак десятирічної давності, через що її туалети були такі ж вульгарні, як у Дейзі) і почала виходити на люди. І всі раптом побачили, що тітонька — доволі неординарна жінка. Про неї почали розповідати різні анекдоти, а деякі її ексцентричні вирази стали афоризмами. І, звісно, всі відразу згадали, що це вона «зробила» Честера. Проте найдужче вона всім подобалася тепер за те, що посварилася з ним і брала його на кпини, говорячи про нього різні дурниці, приміром: «О, Честер людина незрадлива — ніколи себе не зрадить». Або: «У Честера сумління таке чисте, таке кришталево-прозоре, ніби його й зовсім нема».