— Вважаю за свій обов'язок сказати: ти занапастила хлопчика. Це ти навчила його брехати. Протягом останнього місяця,— заявив він,— я зазнав багатьох зрад, у різних варіантах, але ніколи не гадав, що найгірша зрада чигає на мене у власному домі.
Він поволі опустився на канапку і, затуливши обличчя руками, застогнав так, ніби заридав (але, здалося мені, саме «ніби»). І я подумала собі, що він трішечки «переграє».
Ми з Томом давно вже завважили, що після того славетного скандалу Честер почав усе частіше вдаватися до мелодраматичного тону, і став набагато збудливіший. Навіть удома він,— таке створилося враження! — «грав роль Честера». Але ми з Томом зійшлися на думці, що від людини, на котру щодня спрямовано стільки поглядів, годі й чекати, щоб вона поводилась, «як усі», і неправильно було б (та й несправедливо) звинувачувати його в постійному удаванні лише на тій підставі, що він навіть під час сніданку не «виходить з ролі». Головне в іншому,— кожної конкретної миті Честер поводився щиро, відповідно до свого душевного стану.
Ось чому я вирішила трішечки йому «підіграти». Ставши поруч з ним навколішки на канапці, я почала благати його простити мене, а головне, поберегти свої нерви,— увечері у палаті починаються важливі дебати, і він мусить мати ясну голову.
Але він відштовхнув мене (втім, делікатно,— він завше поводився з великою гідністю) і, підвівшись, сказав, що, звичайно, прощає мені, хоч, на його думку, я все одно неспроможна зрозуміти, як йому було боляче переконатися, що мені не можна довіряти навіть у такому життєво важливому питанні, як Томова доля.
Я ще раз покаялась, і він знову простив мене, і я вирішила, що інцидент вичерпано. Як правило, двох таких спроб завжди вистачало, щоб навіть у важчих випадках залагодити справу. Крім того, я добре пам'ятала тезу, якою Честер керувався у стосунках з людьми,— як у приватному житті, так і в політиці: «Забудьмо минуле й почнімо все спочатку». Якось я чула, він кинув комусь напівжартома: правила гри у політиці такі ж, як на біржі — «облиш невигідну справу» і «важливий лише сьогоднішній курс акції»,— іншими словами, він ладен пробачити кожного, хто може бути йому корисний.
Та я помилилась. Не врахувала зміни, що відбулась у Честерові після скандалу (який поселив у ньому страх за своє становище, подвоїв підозріливість і бажання надійної підтримки) та його «релігійного оновлення»; у ньому з'явилась якась неврівноваженість, знетямленість, що їх ми з Томом сприйняли спочатку тільки як «ламання». Я не подумала про те, що попри всю свою любов до пози та гучної фрази Честер справді кохав мене. Тут він нічого не міг із собою вдіяти. Ось чому моя «підступність» так його вразила,— він ніколи не міг мені цього подарувати. Треба ж було статися, щоб усе це трапилось у такий складний для мене й для Тома час!
82
Іноді Честерові ставлять на карб, що він нібито вбив у Томовій душі єдиний значний інтерес, найбільшу Томову зацікавленість, заборонивши йому й думати про театр. Та хто ж міг знати, що закоханість у сценічне мистецтво стане для Тома його «єдиною пристрастю»? Хлопчикові минуло тоді вісімнадцять. І Честер не різав по живому. Навпаки, він пішов зі мною на репетицію п'єси Стріндберга, і, скажу вам одверто, побачене там ошелешило не тільки його, а й мене. Якась графиня «віддається» конюхові, а потім кінчає життя самогубством. Коли ми, нарешті, вийшли звідти, Честер сказав, що ніколи не повірить, ніби цей Стріндберг «чогось вартий», та ще й у наші жахливі часи, коли цивілізацію підкопують зусебіч.
Але й того вечора Честер діяв дуже розумно. Коли Том повернувся додому, Честер визнав, що вистава його схвилювала, хоча він, признатися, ніяк не добере, чому цього Стріндберга вважають значним драматургом.
— Бо він пише правду,— пояснив Том.— І нічого не боїться.
Честер, який перед тим довго міряв кроками кімнату, спершу ніби задумався, але зразу ж заперечив, що так можна сказати і про Кріппена (відомого на ті часи вбивцю), і перш ніж Том устиг на нього образитись, додав із співчуттям у голосі:
— Але я у таких справах звичайний міщанин, нічого не тямлю. Поясни мені, будь ласка, у чому саме цей Стріндберг великий.
Том почав довго й плутано говорити про реалізм, про чесність митця, про необхідність спуститись на землю, про форму й самобутність вияву,— одне слово, виклав усе, що складало євангеліє для Трайбів. Честер слухав його з неослабною увагою, ніби говорячи при цьому всім своїм виглядом: «Так-так, зараз ми дійдемо до суті...»
Честерові на той час виповнилося п'ятдесят три роки, він уже геть посивів, а обличчя,— щоправда, й досі рум'яне та свіже,— прорізали глибокі зморшки. З першого ж погляду на нього ні в кого не лишалося сумніву: ця людина прожила життя у відчайдушній боротьбі за свої переконання і звикла брати на себе тягар відповідальності.