— Переполох у Тарбітоні! — нарешті кинув він.— Очевидно, тарбітонці ще нічого не знають.
Я почала пояснювати, що вони чекають на його заяву.
— Містер Гулд каже, що ти ризикуєш втратити надзвичайно щасливу нагоду. Зараз ти міг би повести за собою всю націю. Містер Тек вважає, що ти втратив на цьому кілька тисяч голосів. Містер Браун вийшов з комітету.
—
88
Честер і далі дививсь у вікно. На разі він рвучко повернувся до нас і перебив мене:
— Повести за собою? Але куди? Ось у чому питання!
Він нахилився вперед, і на мить мені здалося, що він тицьне в мене пальцем,— прийом, до якого він з таким успіхом вдавався на мітингах. Натомість він лише скинув голову (вочевидь спіймавши мій погляд і збагнувши, що я сприйму цей жест як надто театральний для сімейної розмови) і повторив, підвищивши тон:
— Куди? Саме про це ми й радимось — Том і я.
Том, як завше, нервово ходив туди-сюди по кімнаті, не випускаючи з рота сигарети, попіл з якої сипався на килим. Мені здалося, що він дещо збуджений (на ньому був потертий старий костюм; пізніше я дізналася, що він чергував цілий ранок біля міністерства оборони, бажаючи записатися добровольцем, і йому пообіцяли, що наступного дня його візьмуть). Том посміхнувся Честерові й сказав:
— Тільки без мене, тату. Роби, як знаєш, як тобі хочеться.
— Не як хочеться, а як буде краще.
На це Бутем сказав з властивою йому багатозначністю:
— Даруйте, сер, але йдеться про моральний обов'язок! Народ чекає від вас лише знаку!
Я ніяк не відреагувала на Бутема, надто він був мені осоружний; сам же Бутем кинув на мене суворий погляд, ніби застерігаючи: «Думай, перш ніж сказати!» й додав:
— Прем'єр-міністр запропонував містерові Німмо очолити міністерство промисловості — чудове місце!
— І цілковита свобода дій! — промимрив Честер.
І зразу ж, ніби випереджаючи мої заперечення, підсів на диван до Селлі й спитав, обійнявши її за плечі:
— А що нам скаже наша дівчинка?
Селлі знітилася, щоки їй запаленіли, вигляд у неї був переляканий. Проте вона швидко опанувала себе й мовила:
— Я вже сказала, тату: звісно, ти мусиш лишитись у кабінеті й воювати з німцями.
Я знала, що подібне звертання до Селлі нічого не варте. Вже давно (хоча Селлі минуло чотирнадцять лише у травні) Честер почав звертатися до неї,— точніше, вдавати, що звертається,— за порадами, так само, як звертався колись до Тома, радячись із ним як з дорослим. Такий хід по відношенню до Селлі, дівчинки практичної і прискіпливої, завжди давав плідні наслідки. Вона була кмітлива й обожнювала Честера.
І все одно цього разу я здивувалася. «Такі вистави він розігрує, тільки коли це йому дуже потрібно,— думалося мені.— У чому ж тут річ?»
Я вже розуміла, що Честерові кортить зайняти обіцяне «чудове місце», яке забезпечувало йому «цілковиту свободу дій». Річ, як на мене, аж ніяк неможлива: не міг же він і справді зламати присягу й «перекинутись у ворожий табір», особливо після того, як чотири інші міністри, що теж виступали проти війни, вже подали у відставку! І я зауважила, що Селлі, очевидно, не дуже добре уявляє собі, який настрій панує в Тарбітоні (натякаючи на те, що цього не уявляє собі й Честер!), і який загальний стан речей.
Честер зірвався з місця й метнув на мене такий лютий погляд, ніби я була його запеклим ворогом.
— Який загальний стан речей? Жахливий! Нічого подібного ніхто й уявити не міг! Але зваж на мою ситуацію! Прем'єр-міністр сказав мені: «Це поклик батьківщини, замінити вас не може ніхто!» Бутем має рацію, це мій обов'язок, мій моральний обов'язок — переглянути свою позицію, не боячись можливих ускладнень і не зважаючи на те, що деякі безвідповідальні писаки на зразок Раунда по-зрадницькому ускладнюють ситуацію, яка й без їхнього втручання — критична.
Сказав — і пішов до виходу. Побачивши, як розлютила його моя «зрада», я почала виправдовуватися: таж я повторила Раундові його, Честера, власні слова, сказані ним лише тиждень тому, Честер спинився біля дверей.
— Хіба може твій Раунд зрозуміти, що це буде особлива війна,— роздратовано кинув він.— І триватиме вона кілька років, а весь цей газетний галас забудуть через шість місяців.
Він вийшов, і більше того дня ми з ним не бачились (він уникав мене — достеменна ознака того, що моя поведінка надзвичайно його обурила),— до самого від'їзду на всім відому конференцію у Сассекс до лорда Г., власника кількох газет, де вони гуртом виробили Честерову заяву для преси. З цієї заяви я дізналася вперше про Честерову «зраду». Він пояснював, що «глибоко помилявся», бо не міг собі й уявити, що цивілізовані люди здатні зробити замах на саму цивілізацію, релігію та свободу, основа яких — незламність слова, що його дає людина. І тому, хоч як це для нього боляче, він змушений,— і кожен, хто хоч трохи його знає і хто шанує його ім'я, зрозуміє,— він змушений, підкоряючись голосові сумління, стати на бік справедливої справи, на оборону миру й свободи,— виступити проти агресії, для якої немає іншого визначення, крім «диявольська».