— Не будь з ним така похмура, Ніно, він нам потрібен. Крім того, він і справді хоч кого заговорить. Я не здивуюсь, коли одного чудового дня ми дізнаємось, що його обрано до ради графства. І знаєш, у нього є характер, навіть переді мною він захищає свої безглузді радикальні погляди.
І коли мене спіткала біда (якщо сьогодні, по стількох роках, це можна назвати бідою), і ми з Джімом (бідний хлопчик, він зовсім втратив зі мною розум, і то було — один-однісінький раз!) не знали, що нам робити, вона якось уранці спитала:
— Дорогенька моя, ти чомусь аж позеленіла. Що це з тобою?
— Я... я не знаю, тітонько,— пролепетала я, трусячись, немов у пропасниці.
— А що це з Джімом? Чому він так раптово зник, не добувши відпустки? — Вона брязнула накривкою кавника (ми саме снідали) й погрозливо кинула: — Мені й на думку не спало б запідозрити тебе в чомусь такому, що я підозрюю, якби ти не була такою дурепою.
— Мені дуже, дуже неприємно, тітонько. Я й сама не вірю,— може, якось обійдеться? Та й не сама ж я тут винна.
— І ти ще смієш винуватити Джіммі! Авжеж, усі винні, усі, крім тебе!
— Тітонько, я нікого не звинувачую... я лише пояснюю. Він казав, що так, з одного разу, нічого не буде... Він просто абсолютно переконаний... Нарешті, він був у такому стані...
— Ти чудово знаєш, що Джім не може з тобою побратися. Молодшим офіцерам у чотирнадцятому полку одружуватись заборонено. Чи, може, ти хочеш, щоб він подав у відставку?
Саме це нас із Джімом найдужче хвилювало, я ні за що в світі не хотіла, щоб він через мене подав у відставку,— Джім так пишався своєю службою. Він мені б цього ніколи не пробачив, а якби й пробачив, то, і це куди гірше (принаймні так мені тоді здавалося), я сама собі цього не подарувала б. І я відповіла:
— Усе, що хочете, тільки не це... До того ж...
Я хотіла сказати, що взагалі не думаю виходити за Джіма, але вчасно прикусила язика, бо це довело б тітоньку до шаленства.
— Що — до того ж?..
— Не знаю, тітонько...
— Інакше кажучи, ти, як завше, не хочеш нічого робити, волієш пливти за течією.
Я подумала, що це не зовсім так. Але я хотіла зараз лише одного — щоб вона не довела мене до розпачу. Мабуть, в подібній ситуації багато дівчат починають інакше на все дивитися, я маю на увазі — рано чи пізно доходять висновку, що, як вони вже вскочили в халепу, то нічого надто жахливого в тому нема, і, врешті решт, до всього якось можна звикнути. Я не кажу, що все це видається не таким уже й страшним,— просто не треба нічого робити, а терпляче нести свого хреста, а хто терпить, той буде спасенний. Стає навіть трохи шкода тих, хто не пережив усієї цієї драми й не знає, по чім ківш лиха.
І коли, думалося мені, деякі дівчата топляться, то, їй-богу, лише тому, що люди ніяк не хочуть дати їм спокій з їхнім горем. Але тітонька, звісно, не могла дати мені спокій, у неї не було такої змоги,— вона за мене відповідала.
6
Крім того, (я щойно починала це розуміти), тітонька по-своєму мене любила. І коли нагадати, що я з'явилась у неї чотирирічним малям, попри її бажання (батьки мої померли в Індії від холери), і то був для неї великий тягар, якого вона зовсім не заслужила (вона дуже несхвально зустріла звістку про те, що моя мати вийшла заміж за бідного клерка з торговельної фірми),— то, безумовно, вона гідна великої шани. Адже тітонька витрачала на мене не тільки багато душевних сил, а й чималі гроші. Свою спадщину, про яку так багато говорили (до речі, з батьківських грошей лишилося тільки п'ять тисяч фунтів), я одержала, коли мені минуло шістнадцять років, і тітонька не взяла з неї ані пенса. Тепер, озираючись назад, я бачу, як я її дратувала: мрійна, примхлива, мене ніколи не було там, де треба, і я завше крутилася під ногами там, де не слід. Та ще й мене нітрохи не цікавили,— і тоді, й згодом, коли я виросла,— справи нашої округи й усі ці комітети, все, що мало таку вагу для тітоньки. Я не відчувала (і це найдужче її дратувало) ані найменшої відповідальності ні перед громадою, ні перед Слептон-Леттерівським кланом (а деякі його члени брали шлюб лише з метою продовжити рід), якому завдячувала і своє суспільне становище, і згадані вище п'ять тисяч фунтів.
Щиро кажучи, я ненавиділа політику, яка вічно псувала тітоньці настрій,— то був ворог нашого спокою й затишку.
Що й казати, незважаючи на велику різницю між мною та тітонькою Леттер, я мала всі підстави бути їй більш ніж вдячною,— хоч би за те, що вона віддала мені, дитині, свою найкращу сонячну кімнату (жертва, яку навряд чи належно оціниш у такому віці) і, не шкодуючи мені ляпасів (за них я, звісно, платила їй ненавистю), навчала мене гарних манер.