Одного разу, невдовзі після нашої з Джімом сварки, я раптом (несподівано для себе самої) відмовилася вдовольнити його жагу (звісно, він не сказав мені про своє бажання словами — лише натякнув!).
— Може, так не треба, Честере? — спитала я.
Він здригнувся, ніби його вдарили, і я побачила, що його аж скрутило — не від подиву, а від завданої йому лютої кривди. І поспішила додати:
— Я дбаю тільки про одне — щоб тобі не зашкодило. Сьогодні увечері ти був такий виснажений.
— Не треба? — перепитав він.— А як треба?
І він підвівся з канапи, на якій ми сиділи.
Я запевнила його, що й не думала йому відмовляти, що робитиму все, чого він забажає.
— Адже я сама тебе всього й навчила,— додала я.
Честер відійшов у дальній темний кут, де мені його не було видно; втім, мені й не хотілося його бачити. Я відчула, що весь він аж палає обуренням, ніби я вчинила проти нього якийсь злочин,— коли він нарешті промовив:
— Ні слова більше про ту ніч. Тоді ти кохала мене — і цього в мене ніхто не відніме.
Я хотіла була сказати (зізнаюся, мене злякала така бурхлива реакція на ці слова, що вирвалися у мене так зненацька), що люблю його як і раніше, та не могла присилувати себе вимовити подвійну брехню. Ненависть, що причаїлася в глибинах мого єства, заціпила мені вуста. І тут раптом Честер знову заговорив із властивою йому красномовністю, проте з великим, ще незвіданим болем. Він сказав, що для нього давно вже не секрет зміна мого ставлення до нього, Честера, але раніше він пояснював це впливом лондонського життя та моїх «світських друзів». Тепер він розгублений і збентежений. Що зі мною сталося? Що сталося з «нашим щастям, нашою взаємною довірою»? Були часи, коли він покладався на «природну чесність» моєї душі як на «земну твердь». Хай би що з ним коли сталося, він ніколи не втрачав цієї неоціненної для нього певності («Цитує чергову промову,— подумалося мені,— втішаючись звуками власного голосу»), яка завше наснажувала його вірою та мужністю. Куди б він не йшов («Улюблений прийом!»), він усюди відчував твердий грунт під н... (хотів сказати «ногами», але цей образ видався йому не досить вишуканим, і він, не переводячи дух, замінив його поетичнішою метафорою) н... надіями; він відчував, так би мовити, крила, що несли його крізь усі життєві бурі, а хто, як не я, знає, крізь які шалені бурі йому довелося пройти. І завжди він дуже високо цінив мою відданість.
— Ніно, повір мені, я знаю, чим маю завдячувати твоєму вірному, щирому серцю. Я невтомно дякував господові нашому за цей дар. Я плекав його як найбільше благо. Тоді чому ж, за що ти відвернулася від мене душею? Що спричинило таку раптову зміну? Чом ти повстала проти мене тепер, коли ти мені потрібна, як ніколи?
Він говорив, а я собі думала: «Так, маєш рацію, я тобі не вірю, і навіть не поважаю тебе. Бо я нарешті побачила, який ти є насправді. Змінився ти, а не я. Ти перетворився на підступну й жорстоку людину, і зараз я скажу тобі всю правду». Проте коли він скінчив, мені наче заціпило.
Запало довге мовчання,— як написав би автор романів із серії «Бібліотечний роман»,— настала та жахлива пауза, яка буває, коли твоя машина от-от вріжеться у зустрічну: при цьому «раптом інстинктивно відчуваєш», що ніяка сила вже не спроможна відвернути катастрофи.
Втім, я, признатися, нічого такого не відчувала — надто стомилась, і голова в мене була порожня і легка. Та й не секрет, що всі давно одружені люди завжди інстинктивно намагаються не доводити справи до серйозного конфлікту. Знаючи, який нікчемний з того конфлікту зиск, і як легко його уникнути, вчасно повернувши все на старі рейки, ми з Честером (згнітивши серце) поспішили одне одному назустріч. І побоюючись, коли б часом одне з нас не завело справи в глухий кут, ми обоє заговорили одночасно, наввипередки. Честер заявив, що він, здається, сказав мені щось несправедливе, а я відповіла, що не хотіла його образити і страшенно шкодую, що так сталося.
Він удав, ніби все гаразд. Ми розіграли сцену замирення і, на мій подив, він натякнув мені, що було б незле, якби я довела правдивість сказаного на ділі, виконавши його бажання так, щоб він повірив, що мені й самій цього хочеться.
Честер давно вже полишив свої «релігійні хитромудрощі», проте й досі оточував усе, до чого торкався, атмосферою релігійного екстазу. Не скажу, щоб у своїх амурних справах він вважав себе знаряддям бога (це звучало б трохи вульгарно і несправедливо щодо Честера), але намісником бога на землі, «проповідником господа бога» він почував себе завжди. «Він поводиться так, — подумала я,— ніби при повному параді скріплює печаткою указ від імені самого короля».