Та попри всі прикрощі, попри свою каторжну працю й одвічні турботи з робочою силою, помешканням для котеджерів, ремонтом і пожертвами на місцеве мисливське товариство (Боб органічно не терпів полювання, проте вважав за свій обов'язок підтримувати родинні традиції Леттерів), він сам був дуже суттєвою часткою бакфілдської атмосфери. Навіть по тому, як він рухався, спроквола, трохи підскакуючи й схиляючи голову набік, тягнучи за собою ціпка чи перекинувши його через плече, відчувалося, що у Бакфілді людина має час поміркувати над життям. І справді, Боб, працюючи з раннього ранку до пізньої ночі, знаходив час погомоніти з людьми, і не про якісь там дурниці, а й про цілком поважні речі — війну чи ціни, до того ж поговорити розважливо, не поспіхом, а «широко», про що в місті не могло бути й мови. Наприклад, у нього була теорія, що в німецькому мистецтві можна простежити причини воєн, і, слухаючи його, ви починали розуміти минуле,— точнісінько так само, як, дивлячись на Бакфілд, починали відчувати себе легше й вільніше. Звісно, всі провінціали схильні мислити «широко» (наприклад, Гулд, якого Честер так зневажав, теж мислив «широко»— доводив, що бог послав нам війну за «гріхи»), але Боб насправді добре знався на мистецтві й дуже цікаво розвивав тезу про те, що в мистецтві кожного народу виявляється дух нації.
98
Звичайно я гостювала у тітоньки Леттер не більше двох днів, і тепер, повторюю, навіть собі не признавалася, що маю намір затриматися надовше. Однак за два дні я зателеграфувала Честерові, що тітонька кепсько почувається, і я не можу її залишити саму. Минуло два тижні, а я все ще жила у Бакфілді, мотивуючи це тим, що туди на відпочинок приїхали два офіцери, які потребують догляду.
Я не стала пояснювати, що один з цих двох офіцерів — Джім, котрий справді щойно виписався з військового госпіталю, куди його поклали після жахливих нападів пропасниці. Виправдовувало мене те, що він справді серйозно хворий і більшу частину часу проводить у своїй кімнаті, де тепер завжди палав камін; працюючи над великою доповідною запискою про плем'я луга, Джім сподівався зацікавити нею міністерство в справах колоній, загрожуючи віддати її до друку. якщо чиновники поставляться до неї без належної уваги.
— Ось коли вони в мене попотанцюють, ці недоноски з Айк-сквер,— хвалився він.— Я знаю, вони не дуже люблять, коли на них скаржаться начальству.
Хоч, повторюю, я не мала наміру залишати Честера, повертатися до нього я теж не хотіла і послала йому ще одну телеграму (що я допомагаю влаштувати свято на честь місцевого Червоного Хреста); і одного чудового ранку перед ленчем до нас з'явився особистий лікар Честера. Честер, сказав він, попросив його заїхати сюди й подивитись, як я себе почуваю.
Все наше домашнє товариство — цебто Боб, тітонька Леттер і три молодші офіцери, які видужували після отруєння газами (Джім не виходив із своєї кімнати) — дуже зраділи несподіваному візитові славетного сера Коннелла Т., що якось оперував навіть одного імператора й знав безліч історій про сильних світу сього, котрі вдавалися до його послуг. Усі ці історії були на один копил: як спритно він, сер Коннелл, зумів відбрити цих важливих персон. Це був тілистий червонопикий дядько, просто-таки народжений працювати різником, і коли він вихвалявся, як осадив короля такого-то чи поставив на місце велику герцогиню таку-то, він, здавалося, робився набагато могутніший у тілі і багряніший на обличчі. Крім того, щоразу, дійшовши до кульмінації, тобто до своєї вбивчої відповіді, сер Коннелл опускав своє масивне підборіддя та випинав уперед груди й здоровенне черево.
Тітонька не могла ним нахвалитися, він задовольняв одразу дві її найбільші пристрасті: любов до людей, що вміють не лише молоти язиком, а й «перти плуга», мають владу й не бояться її використати, і зневагу до людської натури як такої. Мені ця людина була вкрай огидна (у Парейді він завжди поводився зі мною надзвичайно грубо), і коли після сніданку сер Коннелл запропонував оглянути мене, я відмовилась, заявивши, що не бачу в цьому потреби, бо цілком здорова.