Такий хід думок став для мене дуже небезпечним: власне, не так для мене (наберуся сміливості сказати, що я була б щаслива навіть серед покидьків суспільства), як для моїх родичів, та й взагалі для всіх «політиків». Я навіть подумала: люди, що доходять такого висновку за молодих літ, стають потім «проблемою» для суспільства, а часом і кримінальними злочинцями.
Але ж і прозірлива була тітонька, зметикувавши, у який спосіб їй вивести в люди Німмо (віддавши йому мої п'ять тисяч фунтів) і заодно дати раду мені! То був справжній тріумф тітоньки Леттер, тріумф її «політичного» чуття, коли через два тижні (нас із Німмо повінчали за особливим дозволом) ми вже сиділи з ним у поїзді, що мчав нас у весільну подорож у наш медовий місяць.
Невдовзі я переконалася, що, незважаючи на свою неприхильність до Німмо, бути йому за дружину не так уже й нестерпно. Сидіти в купе «люкс» і милуватися гарними краєвидами було он як приємно, а думка про те, що ми їдемо до Венеції, де я ніколи ще не була, викликала у мене захват. Що ж до моїх подружніх «функцій» на цій стадії, то від мене вимагалося лише одне: бути чемною (і я, звісно, поводилася з цілком чужою мені людиною дуже ввічливо); а мій чоловік ставився до мене приязно й надзвичайно делікатно. Ввічливість у таких випадках найкраще розряджає ситуацію, причому іноді її можна сприйняти за вияв більш ніжного почуття, а бути ввічливим не так уже й важко.
Фактично, як я розумію тепер, мене врятували гарні манери, що їх так суворо прищеплювала мені тітонька. Я не раз читала у французьких романах про душевні муки, від яких потерпають присилувані до шлюбу дівчата, і це мене трохи лякало, проте я, щиро кажучи, не відчула аніякісінької незручності. І справді, мені не запам'яталося нічого подібного,— хіба те, як я, бувало, боялась засмутити мого любого чоловіченька (неважко було помітити, що він хвилювався куди більше, ніж я); я відчула велику полегкість від того, що він узяв на себе цілковиту відповідальність за все й так добре все влаштував.
8
І справді, Честерова мудрість найбільше виявилася в тому, що він узяв на себе геть усе. Він навіть пакував і розпаковував за мене мої валізи (у нього були не лише швидкі й спритні пальці, а й невичерпний запас енергії), був мені за покоївку, допомагаючи одягатись і роздягатись (звісно, до певної межі — він рахувався з моєю сором'язливістю), і навіть пришивав мені гудзики, розчісував волосся й заплітав на ніч коси. Коло мене ще ніколи ніхто так не ходив. Він услуговував мені так, як ото, я читала, у казках про принцес. Честер розумів (це було в ньому наймудріше), що мені часом хочеться побути на самоті, і (попри всі мої запевнення, що я рада не розлучатися з ним цілий день — адже він добре знається на путівниках) лишав мене іноді вранці в ліжку саму, щоб я могла почитати щось із своїх романів чи просто поніжитись, розкошуючи самотністю.
При всьому тому він був делікатний не згірш за деяких жінок, постійно відчував, чого мені насправді хочеться й виконував усі мої забаганки — ненав'язливо, нічим не підкреслюючи значності своїх послуг, розуміючи, що нам не слід змагатися між собою у запобігливості, ми ставилися одне до одного дуже «гречно».
Зазначу, що у нас із Честером були різні релігійні переконання (якщо в мені взагалі було щось релігійне). Відверто кажучи, мене дуже здивувало, коли першої ж нашої шлюбної ночі він почав щось там бубоніти собі під ніс (втім, ми обоє були дуже схвильовані, і я не зовсім певна, чи все я тоді дочула, і чи він сам тямив до ладу, що шепоче), благаючи бога благословити наші взаємини. Це видалося мені таким комічним, що я ледве не зіпсувала справи сміхом. На моє щастя, я була тоді при ньому ще не дуже смілива й лише заднім числом здогадалася, що він і справді молився, під словом «наші взаємини» маючи на увазі саме те, що я вважала принаймні несумісним з молитвою до бога. Пригадую, на ту пору це мене дуже вразило.
Отож протягом кількох наступних днів я раз по раз казала собі, що ця його побожність може обернутися для нас великим лихом (не секрет, що потай душі ми обоє чекали на несподівані прикрощі, отож і ставились одне до одного так запопадливо), а Честер щоразу голосно молився на ніч і вранці (я теж молилася проти ночі, але ж не вголос!), і дещо підслухане з його молитов було для мене чистим взірцем фанатизму. Так, він молився про те, щоб ми не забували господа, не захрясли в зажерливості, не дали, щоб низькі наші бажання здолали наші душі, а хіть — перемогла нашу плоть. Від тих слів (як і від першої його молитви про «взаємини») я ніяковіла, сердилась на нього або починала сміятись; останнє було ще гірше, бо вгамуватися я вже не могла, хоч там що,— наче та школярка, що ні сіло ні впало раптом заходиться від реготу. А мені зовсім не хотілося, щоб він почув, як я сміюся під час його молитов. Щиро кажучи, я вже зрозуміла, що при ньому мені взагалі краще не сміятися,— у нас були різні смаки, нас смішили зовсім протилежні речі.