Першою виступила молода жінка, вона прочитала якісь оповіданнячка й виконала кілька пісеньок. Спочатку я жахнулася: оповідання й пісеньки були, як на мене, не зовсім пристойні. Та моїх сусідів це анітрохи не бентежило, і я вирішила, що відстала від моди й надто педантична; не минуло й п'яти хвилин, як я вже змінила думку про те, що слід вважати пристойним. Потім без попереднього оголошення на кін вийшли дві акторки у поліційних кашкетах і почали виконувати пантоміму: вони начебто розганяли юрбу, розчищаючи комусь шлях. Потім стали обабіч сцени й завмерли біля порталів, віддаючи комусь честь. І раптом між ними постав Том. Всі заплескали.
Якби я не знала, що він тут виступає, я б його не впізнала. Поверх костюма П'єро (як і в дівчат) він одягнув фрак, а на шию — величезний накрохмалений комірець. Щоки в нього були вкриті мертвотно-білою фарбою, під очима — мереживо зелених зморщок, а від вух спускалися вниз руді бакенбарди. Під величезним червоним носом, як у добрячого лося, не видно було його власного.
Ще до того, як він заговорив, я зрозуміла: Том імітує Честера. Вже перший жест — він викинув руку вперед, стримуючи оплески,— був точнісінькою копією Честерового жесту; а коли він заговорив, я почула характерну Честерову інтонацію. Він говорив про те, що ми мусимо воювати задля збереження миру й підтримання істинно-християнського духу на землі. Том копіював Честерів голос, його звичку примружуватись, коли, висунувши якусь нову тезу, він чекав, щоб слухачі віддали їй належне. Він навіть повторив якийсь Честерів дотеп і самовдоволено хихотнув, зовсім, як той. Та найжахливіше було, що всі ці знайомі мені віддавна прийоми Честера сприймалися у Томовій подачі як дешеві й низькі трюки. Навіть Честерова залюбленість у влучний дотеп, його бажання викликати сміх здавалися тепер проявом дешевої пихи.
Мені несила й передати, що я пережила під час цього номера. Страшно було дивитись на цю жорстоку розправу над Честером, коли він тепер вибитий з сідла і знеможений. Мені справді стало аж моторошно; і водночас Том грав так блискуче, що я не могла очей від нього відвести. Я намагалася не дивитись,— надто це було жахливо,— і все таки дивилась, боячись пропустити якийсь рух чи слово.
Кожної наступної миті я впізнавала ще якийсь знайомий, тисячу разів бачений мною Честерів жест; раніше я просто не звертала на них уваги, а тепер, у Томовій інтерпретації, вони набували нового змісту. Коли, піднявши руки догори, Том почав потирати їх у повітрі (чистісінько так це робив Честер), я здригнулася з відрази: стільки було в цьому рухові самозакоханості. А коли, дійшовши до кульмінації своєї промови, він одкинув голову, тицьнув пальцем у повітря і, випнувши губи, врочисто почав карбувати слова, вже самий цей рот, ці червоні губи здалися мені такими бридкими, що я ледь не закрила обличчя руками. А втім, цей голос і жести не відпускали мене, від них нікуди було сховатися,— вони ніби смикали за якийсь нерв, де, наче маріонетка на шворці, витанцьовувала душа.
І цю мить сталося таке, що я не відразу повірила власним очам. Один з відвідувачів (досі він сидів дуже тихо, але, з усього видно, був п'яний як чіп) раптом щосили заволав: «Ну годі, кінчай свій балаган!» і жбурнув у Тома окраєць хліба; якби Том не відхилив голови, той окраєць влучив би йому просто в обличчя. Залою прокотився сміх. Однак Том не розгубився (у першу мить він, правда, знітився й по всьому було видно, що розсердивсь, але тільки на секунду) й зумів обернути цю доволі брутальну вихватку собі на користь.
— Низенький вам уклін, сер,— сказав він (знову схиляючи голову),— як почесному шанувальникові нашого публічного... (Він зробив паузу, ніби маючи намір продовжити «...дому», але скінчив інакше)... мистецтва. Хліб народний був завжди любий моєму серцеві.
І далі він сказав, що цей неоціненний дар став для нього приємною несподіванкою, бо, віддавши народові все своє життя, він не насмілювався й помислити про таку щедру винагороду. Публіка аж качалася од сміху й стала шалено плескати в долоні. Хтось із зали (мабуть, теж п'яний) вигукував: «Слава! Ура!» і «Браво, Томе!»