Цей епізод геть мене приголомшив, бо тієї миті, як Том обернув собі на користь п'яну вихватку (я просто фізично відчула, як він увесь взяв себе в руки в цю вирішальну хвилину й рвонувся проломом — точнісінько як Честер, коли бачив, що час діяти), переді мною був уже не Том, який імітував Честера, а живий Честер. Це він, сховавши своє обличчя під страхітливим носом та ідіотськими баками, грав самого себе, відбивав удари — я впізнала його винахідливість, його вміння оцінити й використати будь-яку ситуацію (люди називали це спритністю), його радісне збудження від усвідомлення того, що він викликав сенсацію і приборкав натовп. Все це було мені таке знайоме!
Потім Том підвів руку і, вимагаючи тиші (тепер це вже був Честер у «релігійному» екстазі), дивлячись, як мені здалося, просто в мій бік (насправді, він не міг би розгледіти мене в тому темному закутку), подався вперед, заклав руки за спину під фалди фрака (виразно честерівський жест) і поволі мовив солоденько-ласкавим голосом:
— Друзі,— сподіваюсь, я можу назвати вас своїми друзями,— я лише скромний трудівник на божій ниві!
Тут він скорчив міну, таку неймовірно смішну й чудернацьку і водночас таку «честерівську», коли той вдавався до подібного тону,— що тепер уже більше скидався на Честера, ніж сам Честер. То була нещадна карикатура, викінчена, огидна картина вульгарної, брехливої та спритної демагогії і лицемірства, злобства, пихи й чогось несказанно тваринного, якоїсь хтивої чуттєвості, милування власною гиддю,— такий набір усіх найгірших рис, що їх приписували Честерові найлютіші його вороги (до речі, це жорстока несправедливість, бо немає такої «публічної» промови, в якій би у зародку не можна було знайти усіх цих рис), що, на мій превеликий жах, мене раптом невтримно прорвало на сміх. У мене вирвався якийсь звук — чи то сміх, чи то зойк — а швидше, мабуть, таки насилу стримуване хихотіння. І, правду кажучи, від жаху чи від сорому, що я перебуваю в такому місці, що Том звертається прямо до мене, я раптом розгубилася. Це вже тепер легко писати, а як мені було тоді! Я притулила хусточку до обличчя і підвелася, щоб вийти; звісно, мої супутники підвелися разом зі мною.
І лише після цього, незважаючи на розгубленість і розпач, що огорнули мене, я зрозуміла: всі вони, за винятком, може, того, котрий мене запросив, добре знають, хто я. Проте моя поведінка їх немов анітрохи не здивувала: їхні обличчя лишилися незворушними, голоси — співчутливо-запобігливими. Вони заявили, що їдуть зі мною.
Грудка стояла у мене в горлі, я заперечливо похитала головою і зробила знак, що поїду сама,— вони, хвалити бога, не наполягали. Тільки джентльмен, який запросив мене, спитав дозволу провести мене додому, проте за всю дорогу не сказав і слова про той вечір, тільки зауважив, що в клубі було задушливо, і він з радістю звідти вирвався.
111
Сварити Тома — це мені завжди дорого коштувало. Я знаю, люди (і серед них Честер) вважали, що я розбестила хлопчика, проте я дивилася на все інакше,— змалку в нього все пішло шкереберть, не так, як в інших, отож він потребував особливої ласки й підтримки.
Тієї ночі я не склепила очей, незважаючи на снодійне (відтоді, як Честер захворів, він спав у себе, і я могла користуватися будь-якими ліками, на свій розсуд), і наступного дня, згадуючи величезний Томів успіх, я відчула не так задоволення, як страх за нього. Я знала, що мені конче треба з ним поговорити.
Том жив тоді не з нами, і ми рідко бачили його в себе. Він вибачався, що йому, мовляв, треба мешкати якнайближче до клубу, і наймав номери в маленьких готелях по сусідству. Я не могла йому за це докоряти — мешкати в нашому домі стало дуже нелегко. Після виборів навіть шпалери на стінах, здавалося, потьмяніли в атмосфері невдач і поразок. Але я, звичайно, знала, що насправді Том проводить ночі у Мей Бонд чи у котроїсь іншої акторки їхньої трупи. Мені не лишилося нічого іншого, як послати листа на адресу клубу, сподіваючись, що він таки потрапить йому до рук, і я дуже здивувалась, коли Том одразу ж прийшов.
Він уже знав, що я бачила його мініатюру, й увійшов до мене з тими словами, які завжди кажуть актори, коли друзі чи родичі приходять на їхні вистави: вони, мовляв, потрапили на невдалий спектакль, найгірший за тиждень. Чом я не попередила його заздалегідь? Він і не взнав би про мій прихід, якби другого дня вранці не зателефонував би йому про це рекламний агент.
Я відповіла, що, сподіваюсь, про це не трубитимуть, принаймні газети? І зненацька Тома ніби прорвало — як я посміла так зневажити репертуар кабаре!