— Ти чудово знаєш — йдеться зовсім про інше,— відповіла я.— Просто я не хочу, щоб Честер дізнався про мій похід і про те, що я бачила, як ти його передражнюєш.
Але Тома (це траплялося з ним дуже рідко) вже взяла злість:
— Передражнюю? Його? Хто тобі сказав? Там нема й краплини схожого! 1 не могло бути! Я що, збожеволів? Невже ти справді вважаєш мене здатним на таку підлоту?
Він так люто напав на мене, що я була приголомшена. Його дивує, як узагалі можна знайти бодай щось спільне між Честером і цим «старим віслюком з рудими баками». Господи боже, хіба ж я не знаю, як він ставиться до батька — єдиної справді великої людини у всій цій міністерській гоп-компанії?
Він так і знав, мовив Том гірко, що я буду незадоволена, навіть якщо він просто вийде на сцену у фраку. Може, йому взагалі зняти цей номер,— лише тому, що він — син свого батька?
І з тією ж гіркотою в голосі провадив:
— А я думав, ти зрадієш з того, що в мене з'явилася бодай якась справа. Ти ж бачиш, у всіх цих офіцериків вітер свистить у кишенях, а мені платять непогані гроші. Ти завше гризла мене за те, що я не шукаю роботи, а тепер, коли я її знайшов, знову незадоволена.
Обурення його було таке щире, що була мить, коли я вже ладна була вилаяти себе за надмірну підозріливість. Справді, подумалося мені, Том просто показав на сцені досить поширений тип політика. Але в пам'яті моїй знову постав створений ним образ — з усіма найжахливішими подробицями. «Принаймні Том намагається не бачити того, що він сам робить,— подумала я,— напинає червоного носа й бакенбарди не лише для публіки, а й для самого себе».
І я зрозуміла (дивно, як це не спало мені на думку раніше), що іншої позиції у Тома бути й не могло: якби він признався навіть самому собі, що імітує Честера, то змушений був би відмовитись від виступів. І я нагадала собі, що коли Том і мав якісь пільги як Честерів «син», то, з іншого боку, саме походження завжди було для нього нещастям.
Сперечатися далі в такому дусі я вже не бачила резону і, змінивши тактику, сказала (єдиний засіб хоч якось вплинути на Тома),— можливо, вся біда в тому (а людину завжди легко ввести в оману), що він показує свого державного діяча лібералом,— чом би не дати спокій бідній ліберальній братії?
— Це не політичний номер, я взагалі ні на кого не нападаю.
— Але все одно надто нечесно використовуєш ситуацію, коли всі разом люто нападають на лібералів, які, між іншим, блискуче урядували і, як не кажи, виграли війну! А якщо мир виявився не такий, як нам хотілося, то хіба вони винні?
Мої доводи його ще дужче обурили. Він сказав, що я, вочевидь, просто не хочу розуміти, в чому сила його таланту,— він актор, і його покликання —«грати на сцені людей, яких завгодно людей,— різних! І дбати він має лише про те, щоб відтворити їхні характери та риси якнайкраще, якнайповніше!»
— Я не вимагаю від тебе компліментів, але ти принаймні могла б оцінити мої старання. Між іншим, я знаю, що кілька видатних критиків оцінили — і досить високо.
І тоді, відчувши, що він чекав од мене зовсім іншої реакції, я почала хвалити його,— сказала, що й сама, без якихось там критиків, розумію, який він гарний актор. Адже я бачила його на сцені і, крім того, переконалась, що він улюбленець публіки.
Та й цього йому було замало. Він похмуро кинув:
— Ні, ні, мамо. Ти не розумієш. Уся ця юрба нічого не варта, їй аби червоний ніс. До того ж я тоді дуже погано грав...
— Та ні ж бо, мій хлопчику, ти грав чудово. От тільки...
— Ні, дуже, дуже погано,— гірше нікуди! Ех, ти ще не бачила, як я граю по-справжньому!
І він почав пояснювати, як іноді раптом на сцені щось «народжується», і тоді справді хочеться скрикнути: «Пішло! Пішло!» Це дивовижне почуття, його ні з чим не зрівняєш!
Він трохи помовчав, кидаючи на мене пильні погляди, немов бажав упевнитись, що мені можна відкрити душу.
— Коли зі мною трапляється таке,— промовив він майже врочисто,— я знаю, я певен, я переконаний, що міг би зробити в мистецтві щось справді велике, видатне,— не гірше за Робі чи там Тічеса!
І відразу, перш ніж я встигла запевнити мого бідного хлопчика, що вірю в його успіх, він засміявся.
— Але ти нічого в цьому не тямиш! Ти звинувачуєш мене, що я передражнюю батька. А чи знаєш ти, що для багатьох на Вест-Уенді я куди відоміший, ніж батько? Респі (Респі був головний менеджер у «М'ясі...») має одного приятеля — той доскочив світової слави, зробивши кар'єру двом примадоннам,— так от, він недавно поцікавився, справжнє у мене ім'я чи псевдонім. Респі розповів йому про батька, і той сказав, що ніколи й не чув про такого, але буде дуже радий познайомитися з родичем Тома Німмо.