Так, приміром, одного разу він мало не розсівся від реготу (а Честер уже як реготав, то неодмінно до сліз, до істерики), коли на площі з одного поважного й вирядженого джентльмена вітер зірвав новенького циліндра й пожбурив у лагуну (а мені, на противагу від нього, було шкода бідаху, у нього був такий дурнуватий вигляд; врешті, він вирядивсь отак явно з якоїсь важливої для нього потреби, і мав на це право!); і коли я метнула на Честера аж ніяк не усміхнений погляд, він знітився: «Але, погодься, у цього джентльмена був надто бундючний вигляд»,— наголосивши на слові «джентльмен» і ніби натякнувши цим на деякі забобони, властиві мені й образливі для нього, Честера. І деякий час я почувалася так, ніби ми посварилися, мені було і неприємно, і ніяково.
Крім того, він узагалі ненавидів Італію (а я була від неї у захваті — як там тепло, які насичені кольори!), його обурювала людська злидота, котра на ті часи здавалась мені такою ж природною, як і розкіш, у якій жили мільйонери; для мене це було нормально, і я не розуміла, чому такі дурниці мають псувати нам медовий місяць. Чи не найдужче обурення викликали у нього собори (а мені вони ввижалися напрочуд гарними); він казав, що навіть не сподівався побачити тут отаку гидь.
На його думку, там, крім усього іншого, було забагато святих статуй і канделябрів. Слід зауважити, що католицизм узагалі жахав Честера; він твердив, що всюди, де панує католицизм, панують убогість, темрява, бруд і пригніченість. Я зауважила, що, можливо, вбогому, темному людові саме й потрібна така релігія, яка тішить око,— розкішна й театральна, після чого Честер мало не втратив самовладання. Прибравши урочистого вигляду, він сказав:
— Театральна релігія — це взагалі не релігія... Це абсурд! Існує лише одна справжня релігія — коли людська душа спілкується з богом.
Він висловив цю сентенцію тим особливим, лише йому властивим тоном (пізніше я переконалася: так взагалі говорять проповідники), що я знову ледь не пирхнула від сміху. Та хоч я й намагалася приховати свою іронію, він все одно сказав:
— Даруй мені, але я не можу поступитися своїми переконаннями.
Я поспішила відповісти, що він, звичайно, має рацію, однак Честер ще довго не міг заспокоїтись; щоправда, суперечку ми продовжили, проте кожен з нас почував себе ображеним.
Після доволі обтяжливого для нас обох ленчу (Честер майже нічого не їв: варто йому було хоч трохи розхвилюватись, як у нього відразу зникав апетит) він раптом завів мене до ювелірної крамнички і, незважаючи на моє небажання, купив мені гранатове намисто. Коли я палко подякувала йому за дарунок, бажаючи приховати свої сумніви відносно перспектив нашого подружнього життя (я почувала, що ніколи не зможу замиритися з його релігійною агресивністю), він сказав:
— Я знаю, тобі з дитинства прищеплювали зовсім інші погляди на віру, і, сподіваюсь, ти їх не зречешся й не вдаватимеш, нібито згодна зі мною, коли насправді думатимеш інакше. Не можна цуратися того, у що віриш; особисто я вважаю це за першу заповідь будь-якого вірування.
Я відповіла йому, що, безумовно, згодна з ним; просто мені здавалося, католики теж певною мірою християни. Він відповів, що так воно і є, і що в господа нашого багато різних храмів.
По цій розмові я спіймала себе на тому, що віднині його тривкі й жагучі молитви перестали мене бентежити: я переконалася, що Честер не має наміру накидати мені своїх поглядів чи навертати до своєї віри, не прагне зліпити з мене якусь іншу людину — а саме це найдужче лякає навіть тих, хто найбільше грішить, та й просто нещасних людей.
9
Весь цей час я була втішена тими «успіхами», що їх зуміла досягти у своєму «важкому шлюбі» (хоч насправді все оберталося на добре виключно завдяки Честеровій мудрості й тактові), і що далі, то дужче гнівалася на Джіма. У своїх листах він лише ображав мене, і я нарешті мусила відповісти йому, що не читатиму більше його писань, і хай він не з'являється мені на очі. Несподіваним (але, якщо поміркувати, цілком природним) було інше: моя лють до Джіма зростала разом з його дитям. Я раптом відкрила для себе,— хоча, можливо, мала б знати це наперед усього, якби не була така молода й зелена,— що коли чекаєш дитину, це тягнеться страшенно довго, і вона забирає тебе всю без останку, навіть якщо ти про неї і не думаєш. Вона, так би мовити, живе не тільки у твоїй плоті, але й у твоїх думках і чуттях, непомітно впливаючи на них, міняючи і те, й друге,— особливо коли раптом починає ворушитися й штурхати ніжками. Ці штурхани були ніби уколи, вони ніби говорили: «Це, може, одна з найзначніших подій у твоєму житті, а Джім зіпсував усе — і тобі, й собі самому — своїм егоїзмом та жорстокістю».