Направду, однак, мені просто не хотілося бачити нікого з нашої рідні,— надто гірко й прикро було мені на серці. Можливо, я б на якийсь час виїхала за кордон, якби не смерть мого давнього друга, майора Фрієра в Ексвеллі, маленькому містечку поблизу Лонгуотера. Я поїхала туди на похорон, зняла там на кілька днів помешкання, а потім, не маючи сили рушити далі, залишилася ще на тиждень.
Але минув тиждень, і, на свій подив, я відчула, що мені вже нікуди не хочеться виїздити. Тут було затишно, я втішалася надзвичайним, особливим щастям, яке ніби розлилося в цьому рідному для мене повітрі і лише чекало на моє повернення, щоб набрати певної форми, викристалізуватися у щось невідоме й гарне. І саме щастя було схоже на кришталь — прозоре, чисте, насичене повітрям і небом, просякнуте втихомиренням. Та в ньому не було ані краплі сонноти — лише іскриста радість, щедра від усвідомлення власної довершеності і непохитності.
Мені здавалося, що я тільки зараз (у сорок п'ять років) відкрила, чи, може, повернула собі справжнє щастя та душевний спокій. Я «відійшла від політики»; десь далеко позаду лишилися марудні домашні клопоти господарювання у великому маєтку. Я скидалася на старого каторжанина, який нарешті вирвався на волю, але за довгі роки свого заслання так звик до нього, що геть забув, з чим її їдять, оту волю. Прокидаючись, я щоранку відчувала величезну радість, що попереду в мене довгий день, і весь він — мій, мій без останку.
Кажуть, найщасливіші в шлюбі жінки, поїхавши кудись у гостину (або, ще краще, знявши номер в готелі), зазнають незрівнянної насолоди від самої лише приємності побути на самоті,— тому що кохання, хоч би яке воно було, однаково зв'язує людину, однаково пригнічує. Для мене, чий шлюб, може, був навіть важчий, ніж я усвідомлювала, самотність стала справжнім відродженням.
Як радо я спускалася дорогою до маленького кам'янистого пляжу, де колись ми гралися з Джімом, сварилися за першість, не бажаючи одне перед одним поступитися! Тепер, коли ці дитячі сварки відійшли геть у минуле, вони викликали в мені лише приємні спогади, як ото картина «Битва під Ватерлоо». Навіть згадуючи свою фартушину й кумедну зачіску (на старих фото)—гладенько зачесане назад волосся, схоплене на потилиці гребінцем, від чого мій лоб, не найкраща частина обличчя, різко видавався вперед, як у хворих на водянку мозку,— навіть згадуючи й такі деталі, я не могла стримати усмішки. Кажуть, повертаючись у край свого дитинства, дорослі переживають його наново. Ні, зі мною нічого такого не сталося. Дитиною я була тут дуже щаслива (крім хіба що днів, коли Джім приїздив на канікули), але зовсім не так, як тепер, коли сміялася з тієї далекої дівчинки, над її, може, й справді гіркими прикрощами.
Наважуся сказати, що моє нинішнє щастя було навіть повнішим за тогочасне, бо тепер я навчилась його цінувати,— то було щастя душевної злагоди. Очевидно, саме тому, спіткавши якось пополудні дорогою до бібліотеки Джіма, що виходив з готелю «Блакитний якір» на Ексвелл Хай-стріт, найперше, що я відчула, було почуття небезпеки.
Приїхав він явно для того, щоб, як мені здалося, поговорити зі мною про своїх луга. Надії на успіх книжки не справдилися,— доля луга нікого не цікавила, а депутація вождів племені, на яку він витратив купу грошей, потрапила під вплив африканських студентів, які встигли переконати бідних луга, що їх «експлуатують». Після того виник «Націоналістичний комітет луга», що збирав кошти серед своїх на боротьбу з «Імперіалістичним комітетом Леттера», котрий нібито «гальмує національний і соціальний розвиток Лугаленду» і водночас «експлуатує народ луга».
Від усього того Джім шаленів чи впадав у розпач, і, вочевидь, тому й приїхав в Ексвелл,— щоб виговоритись переді мною й запевнити мене у своєму твердому намірі «довести справу до кінця»,— не дати нікому «доконати цих бідолашних недоносків».
Протягом останніх десяти років на прикладі Честера я вже зрозуміла, що функція моя — переконувати Джіма у справедливості його справи (цього разу я й сама була в цьому переконана) і у тім, що рано чи пізно (тут я вже не була така певна) «всі пристойні люди стануть на його бік». І справді, на превеликий мій подив (очевидно, ті воєнні ночі, коли Честер повертався додому геть зневірений, мене багато чого навчили), я чудово з цим упоралась. Після цього Джім почав телефонувати й писати мені мало не щодня. Тим більше, що вся ця афера з луга щодалі ускладнювалася (вожді, які жили на Джімів кошт, відмовились повертатися додому, їм сподобалась наша підмочена європейська цивілізація), а зграя всіляких шизофреніків, шахраїв, ідеалістів і просто істериків, котрі завше липнуть до будь-якої національної справи, дедалі більшала. Звичайно, Джім став частіше з'являтися в Ексвеллі. Він любив катати мене на вітрильнику, щоб, за його виразом, «хоч трохи остудити собі голову», йому страшенно не хотілося знову вертатись додому, до цього «каторжного телефону», і нерідко Джім лишався у «Блакитному якорі» до ранку.