Після цього я довго нічого не чула про Честера, та мені годилося б пам'ятати, що він не з тих, хто просто визнає поразку. Він лише змінив тактику.
Дейзі Гулд кілька разів запрошувала мене у Чорлок Менор, новий особняк, збудований для неї Гулдом невдовзі по війні, коли він одержав особисте дворянство, але Джім під час моєї вагітності й потім не хотів, щоб я складала до будь-кого візити (а Гулдів він узагалі не міг терпіти); і тому, незважаючи на те, що Дейзі приїздила до мене подивитись на Роберта й висловити радість з приводу того, що ми тепер майже сусіди, я так і не відвідала її.
Але тепер, коли я знову стала респектабельною жінкою і вже не годувала груддю, у мене не було підстав (чи то бажання) відмовляти моїй любій Дейзі. І коли одного чудового дня вона знов, уже вкотре, дуже наполегливо запросила мене до себе, сказавши, що пришле машину, я погодилась і лише виждала для цього годину, коли Джім, який був президентом місцевого яхт-клубу, поїде у Лілмут на їхні чергові збори.
Чорлок Менор виявився просто величезним особняком. Гулди тримали челяді більше, ніж кузен Слептон,— принаймні біля дверей мене зустріли двоє лакеїв та дворецький. Та найбільше здивувала мене метушня в усьому домі. У великій залі юрмилося багато всілякого люду, і Гулд, сидячи в інвалідному кріслі (після другого інсульту йому відібрало ноги), стежив за цією метушнею таким переляканим і придуркуватим поглядом (при цьому обличчя в нього було якогось дивовижно бурого кольору), що мені стало моторошно і навіть захотілося втішити його, та я не зразу придумала, що сказати, а коли до зали увійшла група новоприбулих гостей, мене відтіснили від нього.
У глибині будинку якісь посильні пробігали з одних дверей в другі, гучно цокотіли друкарські машинки,— все це нагадало мені політичний штаб,—я бачила їх чимало на своєму віку. Я могла б навіть подумати, що потрапила у дім якогось важливого міністра саме в час гострої політичної кризи, якби більшість оцих бундючних візитерів не виявилась місцевими жителями — там було кілька панночок з місцевого відділу молодіжної жіночої організації, клерк нашого довіреного й три дами з радикального жіночого комітету (кожна з яких зміряла мене крижаним поглядом), які, мабуть, чекали на інтерв'ю.
Звісно, я знала, що протягом усього літа на західному узбережжі відбувалися безперервні зібрання, конференції тощо, і неодноразово читала в газетах про нове «об'єднання» радикалів навколо Генрі Бутема, есквайра, кавалера ордена Британської імперії другого ступеня, голови радикальної ради сприяння. Однак я не сподівалася побачити в Менорі такої бурхливої діяльності і ще менше — зустріти там Бутема, який саме ввійшов до зали з вельми владним виглядом.
Я не бачила його майже два роки, та й раніше, щиро кажучи, ніколи не звертала уваги на його зовнішність, хоча й давно його знала. І тепер мене вразило, з якою гідністю цей череватий сивий пан грає свою роль. Дивлячись на нього, можна було подумати, що це мудрий і досвідчений керівник, хоча насправді я чудово знала, який з нього тупак: за все своє життя він тільки й набрався, що самовпевненості, недарма йому ніколи не довіряли нічого зробити самостійно, навіть найменшу справу.
Помітивши мене, Бутем, очевидно, здивувався, але й це не порушило його величної постави (лише його «набундючені» брови підскочили вгору); я, може, й заговорила б до нього, якби на ту мить не нагодилася Дейзі,— протиснувшись між нами, вона поспіхом розцілувала мене.
Дейзі відтоді, коли,за її словами, вона «стала господинею», як завжди, перебувала у стані неугавного піднесення. Підскочивши спершу до мене, а потім до Гулда, щоб поправити йому подушки (він хотів їй щось сказати, та вона не слухала його, говорячи й далі через плече зі мною), вона вмить потягла мене у свій «будвар» (це слово, як і деякі інші, Дейзі навмисне калічила, наче кажучи: «Бач, яка я дотепна? Кумедне це все,— і я, і життя!»), наказавши принести торт і мадеру. Цей давній звичай вона запозичила в моєї другої тітоньки Мері, коли якось приїздила до неї одного чудового ранку у Слептон-хауз. Та відразу ж засміялася й зауважила:
— Бач, як добре бути господинею—тоді й господині перепаде якась чарочка!
І вихилила як стій дві склянки мадери, закусивши здоровенним шматком сливового торту.
Дейзі й сама була здоровенна, з буряковими щоками, як це бува в сорокарічних блондинок. Вона пишалася своїм багатством і можливістю кидати гроші на вітер, але зовсім не мала наміру зажити слави «щедрої»,—в усякому разі, її пожертви на доброчинність та місцеві потреби були менші, ніж у тітоньки Слептон, хоч вона була вдвічі заможніша за тітоньку. Дехто говорив, що Дейзі жорстоко поводиться із своїм чоловіком-інвалідом, але це неправда, хоч і назвати її дуже дбайливою було б занадто. Майже вся її енергія була зосереджена на своїх розвагах.