120
Переливи його голосу хвилювали мене як завше,— але водночас і дратували. І від'їжджаючи, я зробила так, щоб уже не приїздити у Менор. Селлі пообіцяла мені надсилати виписки з листів, а я їх переглядатиму.
Цей план сподобався Селлі, і, прощаючись, вона навіть притиснулась до мене — щось на зразок німої угоди тримати Честера подалі від мене, не випускаючи з Менора. І все вийшло якнайкраще. Я наказала відіслати їй листи і вчасно одержала від неї перелік виписок; від Честера не було нічого — ані докорів, ані запросин.
Своєю твердістю я була задоволена ще й тому, що Джім поставився до мого візиту в Менор дуже нерозумно. Дізнавшись з газет, що Честер уже тиждень сидить там, він сказав (і цілком справедливо: тільки потім я зрозуміла, яка то була дурість — уникати «неприємної розмови»), ніби я навмисне вибрала той день, коли його не було вдома, щоб «гайнути» до Честера. Він не вірив, що я поїхала туди, не знаючи про Честера, і що той цікавився лише моїми листами. Він уже чув деякі плітки, тож і зауважив:
— Та цього старого бахура давно вже слід було запроторити до тюрми — він не пропустить жодної спідниці.
Він знову повторив мені свої колишні звинувачення: я, мовляв, лукава, дворушна й таке інше. Якось уранці, вийшовши з ванної, я раптом зіткнулася в коридорі з Джімом (він мав саме фарбувати свого човна, і я не сподівалася зустріти його в домі). Він схопив мене за плечі й запитав:
— Хто це тобі телефонував?
Я відповіла, що не знаю і взагалі не чула ніякого дзвінка. Може, то пробивалася тітонька, вона часто дзвонить бібліотекареві про книжки.
— Гаразд,—сказав він.— Цього разу я тобі ще повірю, але це вже востаннє. І гляди мені, Ніно, якщо ти ведеш зі мною подвійну гру. Стережися! Ти знаєш, чим це скінчиться. Я тебе вб'ю. Їй-бо, вб'ю.
Мені полегшало тільки після того, як надійшов час готуватися до регати, і голова йому була вже забита чим іншим, а не моєю невдалою поїздкою в Менор.
Лише рік тому Джім став президентом Лонгуотерського клубу. Йому страшенно хотілося одержати перший приз, і ще за кілька місяців до змагань він мені скаржився, що в нього нема грошей на нову яхту. Я відразу ж зметикувала: Джім чекатиме, доки я куплю йому нового човна; авжеж, я підбадьорила його, рішуче підтримавши це бажання, бо вважала, що після всіх своїх знегод він заслужив на цю радість, не таку вже й велику. Отож я купила йому човна на виплат, і хоча Джім обізвав мене марнотратницею, я побачила, що це йому дуже приємно.
І справді, він з надзвичайною легкістю переміг у перших двох запливах, узявши собі досвідченого напарника. Але вранці того дня, як мав відбутися напівфінал змагання, Джім приголомшив мене своїм рішенням (він ще й досі не міг пробачити мені поїздки до Менора) взяти напарником не його, а — мене.
— Принаймні не сушитиму голови над тим, що затіває моя дружина.
Я відповіла, що для мене честь бути в його команді, коли він і справді вважає мене досить вправною.
Насправді ж, допомагати Джімові під час регати було для мене катуванням. Я боялася свого капітана більше, ніж зубного лікаря. Він був тоді страшенно збуджений і напружений, як струна; найменший промах чи зволікання з боку його «підручного» викликали в нього такий вибух зневаги до цих безруких мамул і роззяв, він так розпалявся, що мало не бризкав іскрами.
І все-таки, хоч допомагати йому в морі було мені дуже обтяжливо, я мала велику насолоду спостерігати його за роботою, якій він віддавався до кінця, чи то ставлячи вітрило чи спрямовуючи яхту за вітром. Над усе мені подобалась сміливість (чи, може, азарт гравця), коли він раптом зважився поставити на карту все відразу, бо Джім робив усе на відчай душі,—як ото того дня, коли ми несподівано помітили, що нашу нову яхту, таку надійну й прудку при дужому вітрі, легко перегнати під час незначного бризу.
У Лонгуотері, відразу ж за Ферріпортом, є довга вузька затока, оточена з трьох боків, окрім півдня, крутосхилами. Місцеві яхтсмени прозвали її «Бухтою сонного вугря»— почасти через видовжену форму, а почасти через те, що всі знали, як важко звідти вибратись у море,— надто вона звідусіль закрита.
І ось коли ми, обігнувши буй, пішли назад (а вітер тим часом майже вщух), Джім раптом помітив, що легкий подих вітерцю колише на березі стигле колосся, лишаючи на полі слід, схожий на жіночий черевичок. Він одразу ж зметикував, що незабаром цей вітерець добереться й до нас (якщо, звісно, не задихнеться у гарячій пшениці). Всі були здивовані, побачивши, що при всьому своєму досвіді Джім скерував човен у «Бухту сонного вугря» (хтось один із парому щось загукав до нас, і всі навколо нього зареготали, тицяючи на нас пальцями; мені навіть майнуло в думці, що ми знову станемо загальним посміховиськом, як у тій історії з луга); але всі здивувалися ще дужче, коли вітер в бухті пружно напнув наші вітрила, і за якихось дві-три хвилини ми фінішували перші.