Звісно, я найдужче боялася, щоб Джім не заскочив нас на гарячому. Але після того першого вечора, коли в кульмінаційний момент Честерової появи Джім нелюдським зусиллям волі раптом опанував себе й зумів уникнути скандальної сцени, він поводився якнайтактовніше. А в ті години, коли ми з Честером працювали у вітальні, він тримався від неї на безпечній відстані; та й так уже якось повелося, що Честер посилав по мене найчастіше тоді, коли Джім виходив з дому у справах господарства або їздив до яхт-клубу.
Я, безперечно, бачила, як Джім страждає, несподівано опинившись у ситуації, несумісній з його принципами, з його поняттями про те, що є для нього допустиме, а що — ні. За ті декілька тижнів, що їх Честер прожив у нас, Джім вельми змінився, навіть ззовні. Часом він довго вдивлявся в мене таким страждальницьким і розгубленим поглядом, що мені на очі мимоволі наверталися сльози.
Він не згірш за мене знав, що всі навколо (ба навіть по всій країні!) плетуть про нас казна-які плітки; всі місцеві газети, у тому числі й абердінська, дали у відділі хроніки повідомлення, що «лорд Німмо приїхав у гостину до капітана Леттера та місіс Леттер (місіс Леттер — колишня дружина містера Німмо) і тепер живе з ними у Палм Коттеджі». Джімові здавалося, що це оголошення немов болотом його обкидало; становище дедалі ускладнювалося, і я повсякчас чекала від нього вибуху й вимоги покласти всьому край.
Але зрозумівши, що він умисне закриває на все очі, я відчула велику полегкість і ще дужче,— якщо це тільки було можливо,— покохала мого любого Джіма, що з любові до мене спромігся переступити через свою гординю (він і не визнавав, що ця прикра ситуація вражає його гордість). Тепер я вже запевне знала, що Джім щиро мене любить і ладен на все, щоб мене не втратити.
Отже, я могла сподіватися, що цим нашим взаєминам, коли вони вже усталилися й усіх влаштовували, кілька зайвих днів нічим не зашкодять.
123
Але, звичайно, жодні взаємини, хоч би й найзручніші, не можуть лишатися незмінними — людям все приїдається. До того ж Честер страшенно уподобав ризик (а може, він уже й не міг без нього). День у день він ставав усе відчайдушніший — як у словах, так і на ділі. І в п'ятницю пополудні, прийшовши працювати над рукописом, я застала в нього Селлі та Бутема. Честер був явно роздратований і відразу ж напався на мене:
— Я не розумію! Що це значить — ти від'їздиш! А я нічого про це не чув! Чом ти мені не сказала? Я від тебе цього не чекав, Ніно. Ніколи б не подумав, що саме ти робитимеш таке, криючись од мене.
Селлі потай підморгнула мені через плече, і я сказала, що просто не хотіла його засмучувати.
— Засмучувати мене? — перепитав він.— Мене не те що засмутили — мене обплювали! Мені здавалося, ти цікавишся нашою працею. Мені здавалося, ти розумієш, як нам важливо докінчити її саме зараз! Я довіривсь тобі, я був певен, що ти не покинеш справи через якісь дурниці.
Селлі знову підтримала мене, нагадавши, що я маю давати в домі лад, але Честер уже витяг із шухляди теку (я помітила, що це була не та, над якою ми працювали) і тільки й мовив:
— Ну, принаймні сьогодні ми ще попрацюємо. Ось промова, з якою я виступав у Тарбітоні, коли мене було обрано до ради графства.
Але замість того щоб дати мені, як завше, теку, аби я передивилася папери й висловила свої зауваження, він сам почав читати з неї вголос.
Мені відразу ж стало ясно, чому він узяв з шухляди саме цю теку.
— Я гадала, ти не збираєшся використовувати у книжці своїх ранніх виступів,— зауважила я.
Він не відповів, лише знову люто зиркнув на мене і, обернувшись спиною, промовив до Селлі та Бутема:
— Це було на великому мітингу, скликаному на честь мого обрання до ради графства,— початок моєї діяльності. Я вперше відчув тоді, що мені допомагає бог. Ні-ні, це не блюзнірство, саме так воно й було. Не я сказав тоді ці слова.
І раптом він задекламував:
— «Невже ми повинні повірити, що людина — лише пожадлива тварина, жорстока й себелюбна? До цієї думки привчають нас сьогоднішні наші керівники. Вони у це вірять, лише на цьому грунтується їхній деспотизм, бо, мусимо сказати відверто, тільки так вони можуть виправдати всі свої злочини й підступні наміри. Можливо, вони мають рацію — один господь бог здатен розвіяти це воістину диявольське припущення. Коли це і справді так, нехай вони тоді й далі творять зло, бо людство в такому разі не варте спасіння.