Та коли я вийшла до обіду, він був дуже ввічливий (хоч і не спускав з мене пильного ока), обсипав компліментами й жартував. Я відчула, що цього разу незручно було не йому, а мені.
Тому й вирішила: надійшов час поставити все на свої місця. Мені здавалося неможливим жити й далі з ним у шлюбі, коли він підозрює, що я його зневажаю. Вирішивши, що настала слушна мить (навряд чи зараз він почав би розпалятися), я спробувала довести, що відносно моїх поглядів він помиляється,— ніякої класової різниці між нами я не відчувала й не відчуваю.
— Може, й так,— цілком серйозно відповів Честер,— але вона існує. Це одна з тих причин, чому я хотів з тобою одружитись. Мені не потрібні дівчата з бідних кварталів, я завше хотів мати за дружину справжню леді, і я її взяв.
Помітивши, що таке трохи дивне визнання знітило мене ще дужче, він додав (і тут мені раптом здалося, що він справді глузує):
— Ось бачиш, коли б я був джентльмен, я б цього не сказав, але така вже у мене вдача — різати правду в очі, яка вона не є прикра.
За тиждень памфлет вийшов друком точнісінько в тому самому вигляді, в якому Честер мені його показував,— усі брехливі вигадки великими літерами,— і зчинив куди більшу бучу, ніж я побоювалась.
Але саме завдяки цьому Честера обрали до муніципалітету, і місцева влада ризикнула висунути його кандидатуру до нової ради графства.
11
На ту пору суперечки про «клас» були для Честера свого роду манією. З будь-якого приводу, а то й без нього, він умить ярився й починав доводити, нібито існує якась «таємна змова з метою тримати народ у ярмі, щоб кожен знав своє місце». І не забував додати: його, мовляв, і самого мало не затерли,— він чекав аж до тридцяти п'яти років, доки, нарешті, випадково йому всміхнулося щастя. Я почала по змозі уникати балачок на цю тему,— і все одно ми якось мало не посварилися. Власне, я гадала,— таки посварилися. Тоді я ще не знала, що з Честером посваритися непросто. Коли я звинуватила його в тому, що він зацькував мене через оту класову приналежність, він зразу ж вибачивсь — і того самого дня знову взявся за своє.
Якби він раз у раз не давав мені доказів своєї любові, я могла б подумати, що Честер мене ненавидить. Лежачи в моїх обіймах, він розповідав, як йому свого часу аж руки свербіли «задушити оту стару відьму з Корта», коли вона приходила до його матері «з різдвяними подарунками». А він же чудово знав, що «стара відьма»— то наша родичка Мері Слептон, «тітонька Мері».
Складалося враження, що він ображає мене зумисне: Честер любив напружені ситуації. Вони його збуджували. І тепер, озираючись на минуле, я бачу, як наївно було чекати від чоловіка, не схожого на інших, щоб він поводився, як усі.
А тоді, через оті вибрики, він здавався мені диваком (навіть коли зважати на його класову приналежність), людиною, по-своєму не зовсім здоровою, і тому, як усі ненормальні, гідною жалю й співчуття.
Я відчувала також якусь незручність, навіть вину,— це почуття знайоме, мабуть, кожному, хто належить до панівного класу. Тому я намагалася всіляко допомагати Честерові і дуже раділа, коли він просив мене переглянути чернетки його майбутніх виступів чи послухати, як він говорить.
Він завжди цікавився моєю думкою: чи здатна його майбутня промова «взяти за живе», чи влучні в ній порівняння та образи. І вважав мене за кращого критика, ніж тітонька Леттер, яка над усе любила моралізаторство.
— Спіч,— казав Честер,— не повинен повчати, він має надихати людину!
12
Ніщо так не захоплює, як причетність, хай навіть не безпосередня, до перших кроків громадського діяча (чи то співака, чи політика: для них головне — справити враження на публіку, тобто на громадськість, а заздалегідь важко сказати, як вона їх сприйме і що саме їй сподобається); і тепер, коли Честер справді став кандидатом до ради графства й часто виступав з промовами перед натовпом (ради графства щойно тоді були засновані — до них обирали майже так, як нині до парламенту), я, слухаючи його, не могла всидіти на місці від хвилювання.
Звичайно, взаємини між нами були й далі напружені, бо я відчувала, що Честер сприймає всіх (та й мене) як своїх ворогів, і це дуже бентежило. Я впадала у відчай, коли на Честерів жарт (хоч його ми обоє так старанно підготували) ніхто з публіки не сміявся! Щоки мені палали тоді так, що доводилося нахиляти голову, аби, не дай боже, хто не помітив. А яка то була мука чекати, доки йому зааплодують! Може, саме тому, що таке гнітюче було чекання, поки люди почнуть нарешті аплодувати Честерові й викликати його (а з часом з'ясувалося, що він дуже гарний промовець), я не могла вгамувати сліз,— і, що вже зовсім недоречно, ладна була кинутись йому в обійми й сказати, як блискуче він виступав.