Зразу ж, тільки-но мені вдалося вийти з дому непоміченою, я поїхала до тітоньки й усе їй переповіла. Я сказала, що жити з Честером відтепер просто неможливо, він заперечує реальні факти!
— Неможливо? — перепитала тітонька.— Що значить «неможливо»? — І вона покладала в мене перед носом величезними ножицями (тітонька Леттер щовечора вирізала з газет статті й оголошення й вклеювала їх до свого альбома), а далі спитала:— Що ця дурепа хоче сказати?
— Я хочу сказати, що жити з чоловіком, який зумисне закидає тобі підлу брехню, хоча добре знає, що ти від нього нічого не приховувала,— неможливо.
З першого ж погляду було ясно, що тітонька в дуже поганому гуморі. Вони з Джімом щойно посварилися, а після кожної такої сварки тітонька почувала себе страдницею. Руки в неї тремтіли, у голосі бриніли саркастичні нотки.
— А чом би й ні? — промовила вона, швидко й обережно ріжучи ножицями газети, ніби підстригаючи всі мої аргументи.— Хто тобі сказав таку нісенітницю? З якої речі він повинен щось визнавати?
Такий поворот справ починав мене жахати.
— Не хочете ж ви сказати, тітонько, що він не знав про Тома, беручи мене заміж!
На ці мої слова тітонька ще дужче розсердилась і, почервонівши, зауважила, що Честер, звичайно, все знав, свого часу вона вже мені про це казала. Але могла ж вона сподіватися, що мені стане розуму не думати, ніби вони з Честером обмірковували цю справу в усіх подробицях. Чи, може, я гадаю, що порядна людина згодиться підібрати Джімові покидьки, коли їй без кінця товкмачити, що це покидьки? Для Честера це було б забагато, навіть ураховуючи його відчайдушне бажання вибитись на широку дорогу. Зрештою, він тобі не якийсь там готтентот!
Так мені й не вдалося дізнатись — ні тоді, ні пізніше,— як і на чому тітонька й Честер дійшли свого часу згоди. Як і належить розумним людям, вони нічого не називали своїми іменами, щоб, бува, потім про це не пожалкувати. Вони просто порозумілися, та й усе, порозумілися, не ставлячи одне одному ніяких умов, «не зв'язуючи себе обіцянками».
Але для мене не було на ту хвилю нічого страшнішого за їхню мовчазну угоду. Зовсім несподівано я опинилась у ролі злочинця, який може щодня наразитися на обвинувачення й має довіку нидіти в стані постійних сумнівів та погроз. Найжахливішим було те, що я нічим не могла б себе захистити. І я заявила, що така ситуація — річ для мене виключена, далі так не може тривати.
— Чому Честер не хоче визнати всього, що було, коли він сам чудово знає, що це правда? Авжеж, це безглуздо. Хіба лише він чинить так зумисне, аби принизити мене,— та й тоді це ніщо інше, як дурощі.
— Ну звісно, ти одна знаєш, що таке дурощі, а що — ні. Я гадаю, Честер напевне краще за тебе розуміється на своїх справах.
— Але це й мої справи.
— Ось що я тобі скажу, моя люба. Я вважала б його за останнього йолопа, якби він хоч на макове зерня щось визнав. Ану як, уяви собі, раптом хтось що-небудь пронюхає? Про вас і так уже чого тільки не плещуть язиками! У нього таке становище, що він повинен геть усе чисто заперечувати.
— А моє становище? Як мені далі жити з Честером?
— Твоє становище?.. На, вклей оце туди, де місцеві ліцензії, тільки не масти густо клеєм. Розділ про міські парки, що ти торік клеїла, вже геть увесь покрила цвіль... А двоспальне ліжко, моя люба,— такого становища тобі замало?
— Ах, тітонько, без взаємної довіри я не можу...
— Взаємна довіра! Ось чого тобі бракує — сидіти з ним поруч, як Стенлі з Лівінгстоном на місіонерських плакатах! І довго ти отак всидиш? Ану як закипить чайник або Томмі зажадає вечері? Бога ради, дитя моє, не мели дурниць, мене це дратує. Ти вже свого часу поставила була себе у скрутне становище, і маєш дякувати долі, Честерові й мені за те, що вийшла з нього, не втративши гідності.
Тут у неї остаточно здали гальма, і вона наговорила мені бозна-чого,— на зразок того, що коли Честер і панькається зі мною як з царицею Савською, то це ще не значить, ніби я й справді цариця Савська, як я собі, здається, забрала в голову.
Тітоньку Леттер завше дратували люди (а над усе подружні пари), що не зугарні були «дати собі ради»; вона взагалі була невисокої думки про шлюбне життя,— може, тому, що її власна любовна історія скінчилася невдало.
Я лишилася в неї на вечерю, але їй і на мислі не було втішати мене, і додому я пішла в поганому настрої, твердо поклавши собі поговорити з Честером про все відверто, «поставити всі крапки над «і».
Тільки-но Честер зайшов до спальні (дуже пізно, коли я вже лежала в ліжку,— певно, такий був задум), я сказала, що тепер, коли нарешті ми самі, він, сподіваюсь, визнає правду.