31
Годинник уже показував десять, а найближчий поїзд з Куїнспорта до Бакфілдського вокзалу відходив об одинадцятій десять, але я вирішила не чекати й раніш вийти з дому. Непомітно прослизнувши через садову хвіртку (аби покоївки не побачили мене з валізою в руках), я доїхала автобусом до міста. О пів на одинадцяту я вже була на станції, у залі для чекання. Мені здавалося, що саме там буде безпечніш, бо в місті повно Честерових шпигунів, які стежать за мною (і справді, у Честера було чимало друзів і ворогів),— вони вмить здогадаються про мій намір і сповістять його.
Тому, коли за десять хвилин до зали увійшов Честер і попрямував до мене, це було наче грім серед ясного неба. З хвилину я ошелешено дивилась на нього, але потім подумала: «Ет, пусте, я його не боюся!» Це відразу додало мені рішучості й снаги, і я вже спокійно поцікавилась:
— А як же твій мітинг?
Честер знизав плечима і махнув рукою,— які, мовляв, тепер мітинги,— і сів поруч. Виглядав він як звичайно,— ото й тільки, що дивився на мене лютим оком, ніби той пес, що стежить за чужаком і не знає, вкусити його чи ні.
Я спитала:
— Хто тобі сказав, що я тут? Амелія?
Він знову знизав плечима (потім я довідалась, що він дізнавсь про мої плани і вистежив мене крізь вікно готелю в Лонгуотері), і сказав:
— Каюсь, винен... Я лише хотів переконатись.
— Переконатись? У чому? — перепитала я і, не давши йому відповісти, додала.— Адже ти сам запросив Джіма до нашої господи.
Я відчайдушно шукала яких-небудь аргументів проти нього й хотіла сказати, що я його попереджала,— тож він сам у всьому й винен. Та спіймавши його погляд,— тепер уже не лютий, а безпорадно-сумний,— не змогла вимовити й слова.
— Так, я порадив, щоб ти запросила Джіма до нас у гостину,— сказав він,— що тут поганого?
— Та ні, нічого. Навпаки, це було дуже благородно з твого боку. Ти весь час був взірцем благородства, і, може, саме тому...— Я замовкла, не знаючи, як висловити свою думку точніше.
— Що «саме тому»? — поцікавився Честер.
— Саме тому я не хочу тебе дурити — це було б негідно.
— Отже, ти маєш намір піти від мене до Джіма? Ти цього хочеш?
— Хіба ти не бачиш, що я мушу, повинна це зробити?
— Я наголосив, як ти чула, на слові «хочеш». Отже, чого ти хочеш — піти від мене — чи піти від мене до Джіма?
— Благаю тебе, Честере, не влаштовуй мені допиту, надто пізно, слово честі, вже надто пізно. Не слід мене затримувати, та ти вже й не зможеш цього зробити.
— Якщо ти справді хочеш піти, я тебе не триматиму.— І, помовчавши трохи, додав.— Я лише хочу, моя люба, щоб ти була щаслива, бо всім, що маю, завдячую тобі.
— Облиш, це не допоможе тобі знову мене спіймати. Я зовсім не була такою бездоганною, і ти це добре знаєш.
— Можливо, ти й справді мене не кохала — то я цього й не сподівався. Між нами була така різниця,— нас роз'єднувало майже все. Я від самого початку зрозумів, що гірший тобі за чужинця; я для тебе ніби дикун,— навіть віра моя тобі гидка.
І коли, вражена цим закидом, я спробувала заперечити, що його «класова ідея» тут зовсім ні до чого, Честер спинив мене рвучким помахом руки, сказавши:
— Я згадав про це тільки тому, що подібні речі роблять тобі честь. Але ти й не грішила проти любові,— бо ти обіцяла і була мені за добру дружину.
— Я не робила нічого такого, що вимагало б від мене великих зусиль. (Мені якось хотілося оминути слово «клас»). Бути за дружину—означає щось робити. Чим ще я могла заповнити вільний час?
— Але й подружні обов'язки можна виконувати по-різному. Ти ставилася до мене поблажливо, та мене це ніколи не ображало.
— Ну навіщо ти кажеш, що я ставилась до тебе поблажливо? Це несправедливо. А щодо подружнього обов'язку, ти й сам знаєш, у жінок це трохи інакше, ніж у чоловіків: жінки люблять, щоб у домі був мир і спокій.
32
До зали ввійшли дві прості жінки з клунками, із тих, що приїздили на базар. Вони сіли навпроти дверей і, зразу ж упізнавши Честера, витріщились на нього й почали підштовхувати одна одну ліктями,— їм було цікаво, хто ж це підчепив їхнього божка. Стишивши голос, я сказала Честерові:
— Може, припинімо розмову? На нас уже дивляться.
Та він лише заперечливо хитнув головою і вів своєї:
— Отже, ти все вирішила? Остаточно?
— Так, Честере, я мушу. Й ота різниця між нами, про яку ти казав, ні до чого. Мені важко пояснити тобі — тепер, отут, коли ці жінки вп'ялися у нас очима,— як ти помиляєшся. Скажу тільки ще про одне — про Тома.
— Звичайно, я відішлю Тома до тебе,— відразу ж, як ти цього забажаєш.