У свою чергу, і Леттери були тепер цілком до його послуг. Не кажучи вже про те, що зробила для нього тітонька (усі родичі дивились на мої гроші, як на своєрідний «внесок» у Честерове майбутнє), Слептон і Коннібер почали тепер ставитись до нього зовсім інакше, і самі запропонували йому посаду члена директорської ради «Бетвелської корпорації з продажу земельних ділянок». Честер відмовився: ця корпорація, крім усього, володіла ще й шинками,— але хіба вони не дали йому змогу одержувати близько тисячі фунтів на рік?
Звичайно, Честер міг би відмовитись і від «слона з Челсі», ніхто на нього за це не образився б. У порядних родинах такі «угоди» укладають так само легко й просто, як і порушують. Проте ми якось не взяли до уваги, що Честер ніколи не належав до порядної родини, принаймні до такої, що має широкі зв'язки і може платити за послугу послугою. Він зовсім не розумів нашого кола. Тому попри всі Честерові жарти про парасолю тітоньки Леттер йому повсякчас увижалося, що за його спиною всі плетуть проти нього інтриги, і він був переконаний, що має повне право (на противагу!) послуговуватись інформацією Бутема. Тим часом Бутем ставав усе нахабніший. Він примудрився поцупити з поштової скриньки і «помилково» розпечатати єдиного листа, що прийшов мені за ці роки від Джіма,— листа дуже роздратованого, де Джім просив мене не встрявати в його справи, досить з нього Боба; отак Честер дізнався, що ми з Бобом радились, як зробити Джіма управителем у Бакфілді.
Якось увечері, коли ми сиділи у вітальні, він раптом присікався до мене:
— Отже, сер Роберт хотів би зробити капітана своїм управителем?
Він страшенно радів, коли йому вдавалося приголомшити мене своєю поінформованістю; у такий спосіб йому хотілося показати, яка то небезпечна річ — замишляти проти нього щось лихе. Цього разу він і справді заскочив мене зненацька. Я вся зайнялася як маків цвіт й відповіла вельми роздратованим тоном:
— Це тобі Бутем розповів? Я бачила, як він підслуховував біля телефону.
Тепер уже Честерові довелося пекти раків, він спалахнув і неабияк розсердився:
— Вибач,— процідив він,— я ж не міг знати, що в тебе завелися секрети від мене.
— Боже, які секрети! — заперечила я.— Звичайна річ! Просто ми з Бобом хочемо нарешті прилаштувати Джіма.
— У Бакфілді!.. А я гадав, серові Роберту потрібен досвідчений управитель.
— То ж бо й воно! А у Джіма нема ні крихти досвіду!
Тут Честер ізнову напосівся на мене:
— Щось надто часто сер Роберт почав приїздити до міста радитися з тобою.
— Та я не бачила його вже кілька тижнів!
І почервоніла по тих словах ще дужче, бо сказала неправду, і це було мені неприємно. Більше того, Честер теж знав, що це неправда.
— Даруй,— кинув він,— але мені сказали, що він заходив до нас у понеділок, саме як я був у парламенті.
Мені лишилося тільки вдати, ніби це вискочило мені з пам'яті.
Я й сама не знаю, для чого мені знадобилася ця непотрібна й до певної міри небезпечна брехня. Пригадую, якось нас із Джімом застукали в корабельні, куди ми залізли подивитися на нову шхуну (ми тоді плекали план завести власну шхуну, коли підростемо), і Джім, котрий взагалі ніколи не брехав, одразу ж вигадав якусь неймовірну історію (ніби ми заблукали, шукаючи собаку), а я його палко підтримала. Коли помічаєш, що за тобою стежать і постійно в чомусь підозрюють, мимоволі починаєш говорити неправду. Очевидно, причина в інстинктивному протесті людини проти зазіхань на її свободу. І, щиро кажучи, мені тепер доводилось дуже стежити за собою, щоб зайве не дурити Честера на кожному кроці.
Я умовила Боба не ходити до нас, бо Честер ставився до нього зневажливо, а я не могла змиритися з тим, що таку добру й щиру людину, як Боб, зневажає такий крутій, як мій чоловік. Ще тоді як Боб відвідав нас уперше (коли прийшов поздоровити Честера з тим, що той одружився «з найчарівнішою з усіх моїх родичок»), Честер присікався до мене:
— Хотів би я знати, що він думає робити в житті, цей типчик?
— Він непогано знається на мистецтві... Принаймні на ранньому італійському Ренесансі.
— А-а, то він ще й пописує?
— Ні, поки що нічого не написав; Боб вважає себе недосить обізнаним, але матеріали на книжку збирає.
— Але ж йому, певно, вже під сорок?
— Лише тридцять шість.
— І щоб отак жити!
— Облиш, Честере, він дуже симпатична людина.
— Це не так вже й важко — бути симпатичним, коли отримуєш чотири тисячі фунтів річної ренти й не сушиш собі голови ніякою відповідальністю.