Пригадую, всі наші розмови були сумні, наче над ними тяжів лихий фатум; ми й справді дожили до такого віку, коли починаєш розуміти, що доля — збіг обставин, змінити які можна тільки на гірше. Та попри все я здивувалась і була прикро вражена, коли Боб надіслав мені одного разу телеграму, що не зможе прийти (у нас були квитки на Пекмана), бо змушений негайно виїхати «у справах» за кордон і бозна-коли повернеться. Після того я не бачила його кілька років. Виявилося, Честер зателефонував Бобові і заявив йому, що той надто часто зі мною бачиться, і що він, Честер, цього «не потерпить»; але дізналася я про цей його вчинок мало не через рік.
46
Люди, що у всьому вбачають лише інтриги, як правило, самі їх і плетуть; та й життя їхнє, можна сказати,— суцільна інтрига. Розпочинаючи будь-яку справу, вони, крім очевидної, неодмінно мають ще й приховану мету. Якщо говорити відверто, майже всі, хто приходив до нас (передусім молоді члени парламенту), по вуха захрясли в інтригах (втім, може, у політиків це річ природна?); хай би де що скоїлося — вони всюди шукатимуть «знаку майбутніх подій». І коли ви запропонуєте їм, наприклад, морозива, вони почнуть ламати голову підозрами, яку ж таку інтригу ви намислили, яку мету переслідуєте. Не стверджую, що Честер був достеменно такий, але, як мені довелося згодом переконатися, він справді розглядав життя виключно як «співвідношення сил», що перебуває (подібно до міжнародних взаємин) під впливом усіляких «міроприємств» та «дипломатичних акцій». Якщо йому чогось було від мене треба,— ну, скажімо, щоб я пішла з ним на черговий їхній нудний обід (а мені ці обіди стояли вже поперек горла, я навіть погладшала від них), Честер, ні слова не кажучи про запросини, починав з того, що дарував мені квіти й шоколад.
З іншого боку, коли я поводилася з ним «ніжно», він неодмінно водив мене у ресторани чи віддячував якими-небудь подарунками. Звичайно, так роблять й інші чоловіки,— я хочу наголосити лише на тому, що для Честера ці знаки уваги були не звичайним виразом вдячності чи любові, а тільки своєрідною формою його складної «політики». Отак він обплутував мене моральними зобов'язаннями, готуючи грунт для делікатних неофіційних переговорів, підводив до відновлення дружніх взаємин чи йшов на «розрядку», тобто на послаблення напруженості.
Марно було б звинувачувати людей типу Честера в хитрощах чи підступності; вони переконані, що так і тільки так має поводитись розумна людина, принаймні коли не хоче пошитися в дурні.
І ось коли Честер раптом знову зацікавився нашими планами щодо Джімового майбутнього і запропонував виплатити його борги й таке інше, він перш за все зажадав від тітоньки Леттер повної таємниці. Навіть я не повинна була про це знати. З Джімом найбільшою заморокою були, звісно, борги, він завинив близько двох тисяч фунтів, понад тисячу з яких —«борги честі»— треба було виплатити букмекерам та Джімовим напарникам по грі на перегонах.
Джім наполягав, щоб ці борги було виплачено в першу чергу, а стайні, банки й крамарі можуть почекати. Ні про які інші плани, де не йшлося про першочергову виплату грошей букмекерам та клубним його приятелям, він і слухати не хотів. Їм треба повернути все до останнього пенса, інакше йому, Джімові, хоч ніколи не потикайся до Англії.
Тітонька Леттер і Боб це розуміли й намагались заплатити і тим, і іншим, обіцяючи згодом розрахуватися з усіма повністю.
Але тепер Честерів адвокат запропонував новий хитромудрий план: Честер обіцяє виплатити всі борги — за умови, що тітонька та Боб поставлять Джімові ультиматум. Або Джім порушить клопотання про посаду колоніального урядовця десь в Африці, або вони негайно припиняють йому виплату утримання. Водночас Честер через одного з прихильників ліберальної партії (вельми заможного фабриканта-миловара, який мав чималий вплив в урядових колах) спробує домогтися, щоб у разі Джімового клопотання про посаду він, незважаючи на свою підмочену репутацію, одержав позитивну відповідь. Та коли тітонька заперечила, зауваживши, що клімат Західної Африки (її тоді називали «домовиною для білих», часто так і бувало насправді) вб'є бідолашного Джіма, Честер повіз мене на тиждень до Парижа й купив мені розкішну діамантову діадему. Метою поїздки було не лише розлучити мене з тітонькою, Бобом та Джімом, але й здобути мою підтримку.
І коли, вперше почувши про цей план, я теж запротестувала (важко й уявити собі, як пережила б я Джімову смерть!), Честер мало сказати розчарувався,— у нього був такий ображений вигляд, ніби я вчинила підлоту. І погляд, і голос його зразу ж посумнішали; того вечора він особливо ревно молився про прощення —«як прощаємо ми тих, хто погрішив проти нас»; здебільшого такі слова завше стосувалися мене.