48
Я вже розповідала: Честер привіз тітоньку Леттер до Лондона й передав під її оруду все наше господарство,— на тій підставі, що мені перед пологами потрібен відпочинок і спокій. Нічого аж надто радісного для мене у цьому їхньому плані не було, бо, незважаючи на всю мою любов до тітоньки, знайти з нею спільну мову було не легше, ніж з Джімом. Та невідомо з якої причини,— може, зрадівши, що Честер має такий успіх, а Джім узявся за розум,— тітонька почала ставитись до мене куди краще. І навіть заповзялася раптом розважати мене різними історіями (деякі були просто непристойні, але страшенно смішні) про наших родичів і про декого з поважних тарбітонців.
Очевидно, так частенько бува, коли молода жінка народжує другу дитину, жінки старшого віку приймають її до свого клану (як ото чоловіків приймають до клубу) і після того втаємничують її у такі речі, про які їм і на думку не спаде розповідати молодій, у якої за плечима ще сама тільки шлюбна подорож.
Отож ми з нею, бувало, так реготали, що збоку могло здатися, ніби ми з'їхали з глузду; у тітоньки сміх був шалений і бурхливий, а я ніяк не могла вгамуватися, незвична тітоньчина відвертість ніби підстьобувала мене.
До того ж вона душею прикипіла до моєї донечки, яка народилася навесні і ще більше, ніж Том, була схожа на Джіма. Тітонька зажадала бути другою хрещеною матір'ю, подарувала малій на зубок дорогу срібну чашку й наполягла, щоб дівчинку, як тітоньчину матір, назвали Сарою (Честер хотів дати їй ім'я своєї матері — Естер); вдома ми звали її більш лагідним іменем — Селлі.
І хоч навіть після народження Селлі я ще багато місяців у власному домі важила не більше нуля (моїм обов'язком було поратися з немовлям і розважати на прийомах гостей, тобто грати по обіді джентльменам на фортепіано й співати,— але в міру, не зловживаючи їхнім терпінням), я не дуже заперечувала проти такого розпорядку і не бачила нічого поганого в тому, щоб тітонька лишилась у нас назавжди. Вона замінила мені матір, а молодій жінці завжди дуже хочеться, щоб мати залишалась у її домі якомога довше,— звісно, якщо вона ставиться до дочки приязно (іншими словами, поділяє її переживання) і не викликає незадоволення у зятя.
Тітоньчина присутність тепер часто-густо рятувала мене від «морального гніту»; хоча при ній Честер залюбки розводився про те, в чому полягає наш моральний обов'язок, вона завжди вміла перевести це питання з етичного плану у політичний (який, наприклад, резонанс викличе у Тарбітоні мій вступ до жіночого Комітету дотримання недільного відпочинку,— чого я панічно боялась), і в такому вигляді все це якось менше мене гнітило. Мені навіть вдалося відкараскатись від цього комітету — під тим приводом, що і найблискучіше враження, яке я справила на Тарбітон, не варто того, аби псувати собі молоко, та ще платити за проїзд в обидва кінці.
Але найголовніше (і це теж сталося по тому, як у мене народилася Селлі) — я не лише наново відкрила для себе своє дитинство, але й ніби поглянула на нього збоку, під іншим кутом зору, «дорослими» очима. Гадаю, в цьому ще одна причина того, чому матері так необхідні дочкам, коли ті самі стають матерями. Справа не тільки в тому, що вони робляться одвертіші між собою (попри всю свою колишню стриманість, вони можуть уже звірити одна одній значно більше), але й у тому, що відтепер материн досвід стає для дочки по-справжньому цікавий.
49
І ось, поглянувши на себе тітоньчиними очима, я побачила, що була не лише хворобливою, а й дуже важкою дитиною. І зрозуміла, як вправно долала тітонька всі мої дивацтва. Наприклад, я любила втікати від неї, від покоївок і взагалі від усіх дорослих у вересові нетрі на схилах гір або на горище, де лежали звалені гамузом журнали й старі книжки (разом з іншим мотлохом їх позносили сюди з Бакфілда напередодні дідусевого одруження), і просиджувати над ними довгі години. Або — не менш хвилююча пригода — любила спуститись у Лонгуотер, видряпатись на мур перед готелем (той мур був на одному рівні з довжелезним червоним шиферним дахом готелю) і спостерігати, як тамтешні леді й джентльмени гуляють по газонах, грають у крокет, переїздять з розкішних яхт на берег у причепурених шлюпах з натягнутою вздовж планшира білою линвою або прогулюються після обіду по величезній оранжереї, освітленій японськими ліхтариками... А вже того тижня, коли відбувалася регата і до готелю з'їжджалися славетні яхтсмени й «увесь бомонд», я остаточно втрачала рівновагу й не могла втриматися від спокуси спостерігати за всім, що там діялося.