Тож тепер, коли ми з тітонькою розмовляли як рівня з рівнею (вона нагадала мені, як, траплялося, не раз годувала мене за ці вилазки ляпанцями), у моїй пам'яті знову зринув один з таких вечорів, темний, хоч на небі не було ані хмарки, і такий теплий, ніби Всесвіт — гігантська оранжерея під дахом з прозорого, невидимого скла... І я знову майже фізично відчула, як у живіт мені врізається мур, через який я перегнулась униз, намагаючись роздивитися дам і джентльменів, що входили до реальної галереї, розташованої просто піді мною. Все це (крім радості бути на самоті в недозволений час і в недозволеному місці) викликало почуття, яке несила передати, точніше — цілу гаму приємних почувань, і чи не головним з них було почуття тріумфу від усвідомлення того, що я сиджу на власній гальорці, де просторо й темно, де мене ніхто не бачить, а я дивлюся на цей яскравий і принадний світ, справді лялькову країну, де сновигають чепурні маріонетки, і ці маріонетки — живі, дорослі люди...
Мені навіть згадалося, з якою шаленою радістю (я тоді мало не до дірок збила свої черевички, длубаючи ними від захвату мур) я спостерігала одну пару, яка опинилась під час танців у найглухішому закутні зали, аж під пальмами; як зараз, пригадую і граціозний вигин її шиї, і різкий рух руки, яким, сідаючи, леді розкрила віяло, рвучкий змах фалдами фрака, коли її кавалер підсідав до неї (мушу, на превеликий жаль, визнати, що цей рух нагадав мені чомусь змах моєї власної спідниці у набагато прозаїчнішій ситуації) .
Саме в такі вечори мене часто й не могли докликатися, коли надходив час нічного відпочинку, особливо у дні регати.
Та коли я покартала тітоньку за те, що вона іноді била мене (траплялося, навіть пантофлею), вона лише відповіла: «Та бувало...» І що я, мабуть, забула, як, ховаючись у кущах біля готельного муру, застудила легені, забула, що дві її сестри і моя сестричка (старша і єдина!) померли від сухот.
— Ти тільки й узяла в спадок від Леттерів слабкі легені. І тричі хіба що дивом не потрапила через це на той світ.
І вона додала:
— З тобою надто багато панькалися в дитинстві, моя люба! Але що я могла вдіяти з таким жахливим чадом? Не завдавати ж тобі хльосту щодня — то був би вже надзвичайний захід. А ніщо інше не могло на тебе вплинути. Якщо я спроваджувала тебе спати, ти відмовлялася од вечері. А й без того була така сухоребра, аж світилась. Надто вже свавільна, і якщо ніхто інший тебе не розважав, любила розважати себе сама. Хоча бажаючих панькатись із тобою було завше вдосталь, починаючи з отого старого телепня майора Фрієра і кінчаючи Джімом та численними няньками. Так, я й справді робила все, що могла, хоч ніхто в це не вірить. Що не кажіть, я давала тобі волю... навіть забагато волі... Згадай-но, що сталося в Екзетері (це там ми з Джімом, ні про що не підозрюючи, і вскочили неждано-негадано у клопіт!), але ж я тоді й виручила тебе.
50
Отак я раптом заднім числом збагнула, що й справді втішалася в дитинстві повною свободою — це було джерело тієї радості, яка живе в мені й досі. Можливо, свобода трохи зіпсувала мою вдачу, але ж яка я була щаслива, гуляючи по вересових схилах, читаючи все, що трапить мені до рук і віддаючись мріям. Моє дитинство видавалося мені тепер нескінченною втіхою.
Я знаю, чимало наших сусідів, а надто мої друзі з яхт-клубу, і перший серед них майор Фрієр, жаліли мене («О, ця бідолашна сирітка, що живе у місіс Леттер!»); була й причина — я так часто потрапляла в неласку. Я й справді боялася тітоньчиних ляпанців; коли вона вже давала мені березової каші, то від щирого серця (втім, дужче за біль жахали мене власні мої зойки і нервовий струс). Але тепер згадувалося мені зовсім не те (незважаючи на прочуханки, я була щаслива в дитинстві),— а те, що сама тоді розуміла, яка я щаслива.
Треба гадати, переважна більшість дітей — щасливі, проте далеко не всі вони це усвідомлюють. Діти тішаться життям, наче рибки, що грають у приємній теплій водичці,— так само, як і ці рибки, не знаючи, де вони і що вони таке. Та хоч я й не мала тоді зеленого поняття, що я таке (як бачите, я й досі цього не знаю), все одно розуміла, що я щаслива, бо пам'ятаю свої дитячі радощі у всіх подробицях, а це було б неможливо, якби вони не відкладалися у свідомості як щось надзвичайно радісне. Коли, сховавшись на горищі, я з насолодою читала старі журнали (і жахливо псувала собі зір; як і передрікала тітонька,— зіпсувала остаточно, назавжди!),— я знала, що одержую від цього насолоду.
Саме тому я пам'ятаю не лише важливі події (наприклад, випадок, коли кузен Слептон несподівано подарував мені, п'ятирічній дівчинці, блакитний шарф до свята) чи дні, коли Джім був особливо жорстокий або ніжний зі мною, пам'ятаю не тільки, як я раділа тоді шарфові або вчинкові Джіма, але й — і те зовсім особливе, ні з чим не порівнянне почуття радості, яке давав мені якийсь раптовий, зовсім новий вигляд саду або пролам у мурі, крізь який і затока, і протилежний берег, і човни на морі виглядали якось по-новому,— ніби чорна рамка підкреслювала яскравість усіх барв. Так само раділа я своїй улюбленій іграшці у Слептон-хаузі — скляній кульці (вона валялась у робочій скриньці у тітоньки Слептон серед клубків вовни, чудернацьких старих гудзиків та клаптиків матерії; очевидно, вона користалася нею, лагодячи братові шкарпетки). Варто було струсонути цю кульку, і в ній починалася заметіль, дуже схожа на справжню, і великі лапаті сніжинки повільно спадали на три крихітні постаті, що простували від сірої, прямовисної церкви з банею, як у Слептоні, до будинку під червоним дахом, з двома ялинками обабіч...