Нарешті вона вичавила з себе, що йому навряд чи потрібні її поради: хоч би що вона сказала, він однаково вчинить по-своєму. А Честер ніби й не чув: він і далі говорив про листа, аналізував його, робив припущення про те, з якою метою його написано і яку підтримку він одержить від людей різних переконань; Честер згадав, що сказали про цю публікацію інші (містер Ллойд Джордж страшенно розсердився, а містер Асквіт порадив діяти якомога обережніш). І хоча тітонька вже деякий час щось зневажливо буркотіла собі під ніс, кидаючи на нього нищівні погляди (очевидно, так мала почувати себе дворняга, в якої вихоплюють з пащі шмат м'яса й натомість кидають обгризену кістку), помалу-малу вона почала йому відповідати. Воно й справді комизитися далі якось уже й не випадало. Не минуло й десяти хвилин, як тітонька вже завзято сперечалася з Честером про політику — у своїй колишній манері (хіба що трохи різкіше, ніби хотіла показати: я не маю наміру відмовлятися від своїх думок, аби зробити приємність Честерові Німмо!), і, поглянувши на них збоку, ніхто не засумнівався б, що це давні щирі друзі.
Мені бракує слів, щоб передати, як я здивувалася, коли побачила, як ці двоє людей, котрі оце щойно посварилися, здавалось, навіки, тепер зійшлися зовсім на іншому грунті,— не тільки не замирившись, але й не завдавши собі клопоту з'ясувати свої взаємини.
Однак моє обурення від того не поменшало. І коли, виходячи, Честер нагадав мені: «Ти не забула, серденько, що сьогодні в нас обідають Відлери?» (великі багатії, дають гроші на партію),— я нічого не відповіла. «Ти дуже розумний, голубчику, подумала я собі, але цього разу спіймаєш облизня. Бог із нею, з тітонькою, вона тобі пробачила — а я не пробачу».
Тільки-но ми залишилися з тітонькою удвох (я заварила їй чаю, бо вона не вміла ні налити води у чайник, ні поставити його на вогонь), як я їй сказала:
— Мене просто дивує, тітонько, як ви дозволили Честерові отак забити вам баки!
Але вона відповіла, як відрізала:
— Боже, яка ти вульгарна у виразах! Що це означає: «забити баки»? Ми з ним обмірковували вкрай важливу проблему, і він з належним розумінням поставився і до неї, і особисто до мене.
— Але ж він, тітонько, повівся з вами підло. Чи не самі ви щойно казали, ніби йому байдуже до всього, крім його особистої кар'єри?
— Ну то й що? Будемо сподіватись, він і справді зробить собі кар'єру, незважаючи на своїх підлабузників. Дякувати богові, не перевелися на світі люди, у яких вистачає мужності та честолюбства, щоб здобути справжню кар'єру. Такі люди нам дуже потрібні, особливо зараз. Поглянь, що діється на Сході. Це може обернутися війною в Європі. Але ти, звісно, навіть не вслухувалась у те, що він говорив. Якби зараз з неба зійшов сам архангел Гавриїл і сповістив, що завтра настане кінець світу, тебе хвилювало б одне: якого капелюшка надягнути з цієї нагоди.
Мені було кривдно чути від неї таке, та й ніколи я не цікавилась капелюшками і відповіла, що вона вочевидь вирішила пробачити Честерові, який поставився до неї так негідно.
Тітонька без упину бубоніла собі під ніс: «Забив мені баки!», гнів її все наростав, нібито цим я дуже образила її, і тут вона вже остаточно не втерпіла:
— Що значить пробачити? — вибухнула вона.— За кого ти нас маєш,— за провінційних бовдурів, отаких, як ти?.. І взагалі, що ти тут робиш?
— Я мала намір залишитись у вас.
— Залишитись у мене? Ти що — зовсім здуріла? Заради всього святого, візьми себе в руки, доки чоловік твій остаточно не втратив терпець і не вигнав тебе з дому. Тобі й так пощастило, що він прийняв тебе назад після твоїх походеньок.
Я мало не зомліла.
— А як же тоді ставитися до всіх ваших попереджень?— насилу вичавила я з себе.
Але вона в'їдливо відповіла: якщо я не здатна впоратися з чоловіком, що бігає за мною, висолопивши язика, то й четвертувати мене мало.
Одне слово, тітонька дала собі волю і наговорила такого (мабуть, вона не могла змиритися з тим, що в мене на очах її пошито в дурні), що я була рада піти й поспішила додому, аби встигнути переодягтись до вечері.
Того вечора Честер був такий жвавий, дотепний і милий (на людях він поводився зі мною аж надто церемонно), що перевершив самого себе: його просто роздимав переможний тріумф. Він раз у раз кидав на мене через стіл вдоволені погляди, і в них з'являвся той самий блиск (обід був на чотири особи, й Честер сидів досить близько, тож я могла бачити вираз його очей), який я помічала в них після мітингу, коли Честерові щастило взяти на глум котрогось бідаху, що посмів чіплятися до нього з якимось там запитанням.