Багато людей, які раптом стали нашими друзями й наввипередки запрошували до себе в гості, не мали ніякого відношення до політики. От хоча б діти. Наші Том і Селлі відбою не мали від запрошень до них на свята. Дівчатка метушилися навколо Тома, а хлопчаки загодовували цукерками Селлі, яка й не уявляла, що таке радикал.
Тітонька все буркотіла, мовляв, за маленькими міс стоять їхні матусі, котрі тільки й думають, як би їм підчепити хитрощами багату здобич; а у хлопчиків є татусі, що теж сподіваються вигоди. Але тітонька схильна до риторики, тож не в усьому їй можна вірити; мені здається (хоча сперечатися не буду: деякі матусі починають дуже рано полювати на годящого зятя), навіть незначна слава (а ім'я Німмо на той час уже дещо важило!) викликає у людей жвавий інтерес і цікавість. І матері цілком природно шукають для своїх дочок якщо не «вигідних» женихів, то «пристойних» друзів, які згодом виростуть у «пристойних» шанувальників; а дівчатка кидали на Тома романтичні погляди не тільки через його блакитні очі, а й тому, що чули постійні розмови батьків про Томову родину. Що ж до молодиків і підстаркуватих джентльменів, які запрошували чотирьохрічну Селлі на чай до Гантерів, я певна, більшість із них робили такі широкі жести тільки тому, що були ревними прихильниками Честера й ставились до Селлі, наче придворні до принцеси — звичайно, таке порівняння дуже перебільшене. Я відкрила для себе (і це відкриття дуже мене зацікавило, бо дізнатись про таке з романів, досить цинічних, про «вищі кола» та про «політиків» я не сподівалася): чимало людей з поміж найенергійніших та найрозумніших, які сягнули висот у політиці чи бізнесі, прихильно ставляться і навіть по-своєму люблять перспективних молодиків (а Честерові навіть тепер було всього сорок три) і прагнуть зустрічей з ними виключно з вродженої допитливості, й навіть допомагають їм безкорисливо, не розраховуючи на якийсь зиск (принаймні для них це не головне).
Суть у тому, що розумних людей приваблюють люди розумні, а тих, що належать до світських кіл, тягне до людей оригінальних, незвичайних. Я навіть чула, як один з провідних лідерів торі (герцог N.) нарікав на те, що з «цими демагогами» стало неможливо боротися, бо варто лише імені котрогось із них з'явитися на першій сторінці «Таймсу», як котрась із герцогинь відразу запрошує його на уїк-енд і сама ж розносить це «згубне сміття» по всьому графству.
Отож цілком природно було сподіватися, що людину такої щасливої вдачі як кузен Вілфред привабить Честерів успіх, а Честерові вельми імпонуватиме розумний і завше добре поінформований Вілфред.
Честерові він справді сподобався. Йому було приємно зійтися з ним у поглядах на значення громадських парків для належного відпочинку, а також на потребу поліпшити людям житлові умови. Він казав, що Вілфред — розумний хлопець. Вони взаємно заприязнилися.
А коли Честер (поділяючи думку тітоньки) зауважив, що Вілфред, цілком природно, теж хоче «урвати свій шмат від солодкого пирога» і (піддражнюючи мене) додав, що саме так «лорд Слептон тлумачить традицію політичної терпимості й спадковості», я спробувала виправдати Вілфреда і пояснити Честерові свою власну думку, свій погляд на це, набагато чесніший (і, щиро кажучи, оригінальніший).
Та він аж зайшовся від сміху і, вщипнувши мене за підборіддя, похвалив за те, що я, мовляв, віддана родичка. Він був цілком переконаний, що всі його нові друзі тільки й думають, як би його «обшахрувати» або втягти «у свої грабіжницькі зграї».
Але тепер він уже не стільки розводився про все це (і мені наче камінь з душі впав), скільки посміювався; з усього було видно, що «ці маленькі ігри» його вже не обурювали,— адже він «усіх їх бачив наскрізь».
— Я не такий уже й зелений у цих справах, як вони гадають, не такий уже й простак, хіба ні, моя люба? — сказав він якось увечері, коли я показала йому запрошення від одного вугільного магната, що просто засипав мене компліментами, захоплюючись «залізною хваткою мого чоловіка у високо технічній та складній галузі індустрії». Та не встигла я запевнити Честера, що він і справді аж ніяк не «зелений» у цих справах (іще років п'ять тому він без таких моїх запевнень не міг обійтися), як він вибухнув сміхом і став по-особливому лагідний і ніжний зі мною.