Честер з переляку мало не збожеволів. Я ніколи ще не бачила людини в такому стані. Коли я прийшла до пам'яті, він стояв навколішки біля мого ліжка, не зводячи з мене очей; рот у нього був відкритий, брови задерті вгору, обличчя перекошене, ніби його грець побив.
Побачивши, що я прокинулась, він одчайдушно скрикнув і почав обціловувати мене, а потім обурено закричав (в голосі у нього бриніли сльози,— як у дитини, якій ви надавали ляпанців, і тепер вона вас ненавидить):
— Як ти могла? (Щоки йому запали й стали блідо-сині; враження було таке, ніби він тиждень голодував). Чом ти не сказала мені, що з тобою коїться?
Я відповіла, що то просто нещасливий випадок. Та він іще дужче розсердився й роздратовано обірвав мене:
— Ні, ні, далі так тривати не може. Хоч раз у житті скажи мені нарешті все як є.
— Я так втомилася сперечатись...
— Сперечатись? Але з ким? Може, ти хочеш звинуватити у всьому мене? Та ти розумієш, що накоїла? Що могла накоїти? Тобі завжди було байдуже, що в мене на серці.
Він так побивався (і був такий до краю нервово збуджений,— признаюсь, ми обоє плакали й ридали, ніби з нами сталось жахливе нещастя), що я злякалася за його здоров'я й почала запевняти Честера, що й на думці не мала вкорочувати собі віку чи робити щось таке ж безглузде. Мені було страшенно неприємно, що він підозрює мене у такому негідному вчинкові.
Нарешті (я була дуже слабка й мені хотілося «вилити свої почуття») я піддалась на його благання й призналася, що хотіла заснути й спати, спати, спати, а там будь що буде.
І припустилася помилки. Честерові ні за що на світі за жодних обставин не можна говорити правду — він умить її домислює.
Він негайно ж кинув:
— Це одне й те саме. Я так і знав.
І доки я подумки йому заперечувала, він додав:
— Це дуже схоже на тебе.
Честер вивільнився з моїх обіймів, підвівся й пильно подивився мені в очі:
— Господи, як я хотів би знати, що там у тебе всередині! Збагнути тебе несила!
Він і справді вірив, що це «одне й те саме» і «дуже схоже на мене». Я почала була доводити йому: якщо я не тямила, що роблю, то й не відповідаю за свій вчинок; але він сердито заперечив,— мовляв, я чудово все тямила. Хоча й не бажала сама собі в цьому признатися. Але раптом, посередині фрази, він спинився, обличчя його набрало незвичного для нього вигляду — водночас подив і лють (на якусь мить він, як це не дивно, нагадав мені Джіма, коли йому в дитинстві не щастило одержати бажаного); рвучко повернувшись, Честер вийшов з кімнати.
61
Честер ніколи не пробачив мені «гріховної та жорстокої» спроби самогубства (це могло бути згубним і для нього, слідство безумовно зіпсувало б йому кар'єру), і після тих подій він почав ставитись до мене зовсім інакше. Тепер він дивився на мене вже не тільки як на коштовну власність, а і як на певну проблему; вдався, так би мовити, до цілком іншої дипломатії. Як і раніше, я була окупованою територією і не заслуговувала на довір'я, але тепер мене ще треба було й боятися... Я могла завдати йому шкоди.
Це його страшенно гнітило, та винним у тому, що така ситуація склалася, він вважав лише самого себе й усіляко намагався дійти бодай мінімальної згоди, аби залагодити «ситуацію».
Наступного ж дня він пішов до одного з своїх приятелів, котрий служив у департаменті учбових закладів, і, повернувшись, спитав, чи не маю я нічого проти того, щоб хлопця «підтягли» до екзаменів: якщо Том виявить здатність до класичних мов, він не бачить причини, чому б йому не складати конкурсний іспит в Істборо.
— Якщо я правильно все зрозумів,— пояснив він,— дочка міністра-радикала X... проходитиме конкурс у Тортон (дуже дорога закритого типу школа для дівчат), а у Тома в голові, думається мені, більше, ніж у всієї цієї родини разом.
На тому й погодились, і для Тома було взято репетитора, котрий почав готувати його до іспитів у Істборо.
Залагодивши це питання, Честер відразу ж перейшов до наступного.
— Тепер щодо Джіма,— сказав він мені якось уранці (в нього була дуже тривожна, ніч, він майже не склепив очей: після всього того, що сталося, йому почав дошкуляти шлунок).— Він що, справді не може повернутися, доки ми не виплатимо борги його «шахер-махерам»? (Авжеж, він знав це не згірш од мене).— Хочеш, я все з'ясую? Я був би дуже радий дати всьому цьому лад.
Звісно, я йому палко подякувала: як це схоже на нього, сказала я, він переживає за Джіма більше, ніж уся Джімова рідня.