Мені здалося, Томове захоплення,— малий так сміявся, що на очах у нього виступили сльози,— передалося Честерові. Я бачила, як переможно він посміхався, позираючи на малого. І коли Том в екстазі обхопив його за ногу, Честер погладив його по голівці з тією раптовою ніжністю, котра так прихиляла до нього серця.
Та вже за кілька хвилин по тому, коли ми підійшли до вольєри з птахами, і Честер з тітонькою почали обговорювати «тевтонську» загрозу, Том раптом занудьгував. Потім він зник, і коли я знайшла його в саду, рішуче відмовився йти додому. Сталася негарна сцена, хлопчик відбивався й ридав, наче трирічний малюк, і коли я сказала, що татові буде за нього соромно, він закричав, що не любить тата. Навіть другого дня він залишався все такий же дратівливий і «неслухняний». Честер впливав на нього (до речі, й на інших,— лише тітонька та Бутем не піддавалися цьому впливові) як наркотик; завелика доза викликала зворотну реакцію.
Навіть коли Том нарешті поїхав до школи, убезпечити його від Честерового впливу виявилося справою майже неможливою, цей вплив ішов за ним повсюди. Якщо Том і не читав про Честера в газетах (діти, хвала богові, не читають газет), про нього читали батьки інших учнів або вчителі, розповідаючи про Честера учням, а ті, у свою чергу, переказували все Томові. А ці хлопчаки нерідко були настроєні вельми скептично й лише шукали приводу причепитися до Тома.
Честер мав тепер велику владу, і вона, подібно до електричного розряду, таїла в собі величезний потенціал: атмосфера, що оточувала його, була насичена не лише любов'ю, а й ненавистю. На світі існує чимало людей, котрі ненавидять будь-кого, хто набув бодай незначної популярності, навіть героїв. У Куїнспорті один хлопчина років чотирнадцяти врятував дівчинку, витягнувши її з води. За це його нагородили медаллю. А через кілька днів старші віком хлопчаки підстерегли його десь у глухому закуті й нещадно побили. Всі видатні люди, навіть якщо це святі, що проводять життя в постах і молитвах, мають ворогів. А вже міністр, від якого залежать долі багатьох людей, який дозволяє їм одне й забороняє інше, наживає собі ворогів з блискавичною швидкістю. На жаль, знаходити друзів куди важче, бо люди, яким він зробив послугу, вважають, що одержали лише те, що належить їм по праву.
Особливо ясно я відчула це під час подій 1909 року, коли почався наступ на палату лордів (Честер що є сили підтримував новий аграрний закон, що його вніс на розгляд Ллойд Джордж); я просто вжахнулася, побачивши, як люто нас ненавидять (щодня мені приносили анонімні листи; в одному з них було сказано, що моє хутряне манто, у якому мене сфотографовано для однієї з газет, я придбала на гроші, награбовані у народу), і як важко втекти від цієї ненависті. Прокидаючись по ночах, я відчувала її в повітрі, наче згусток темряви у затіненій кімнаті... наче тягар на ковдрі.
Але Честер тепер уже майже не зважав на це, і, очевидно, так воно й мало бути. Його тривожило тільки те, що це зачіпало наших дітей. Під час першого семестру в Істборо, коли Томові сповнилося тринадцять років, він побився з хлопцем, який кинув йому, що уряд — зграя гангстерів, а сам Честер — людина без роду й племені, низький вискочень, котрий тільки й дбає про те, щоб посіяти ворожнечу,— це ж бо принесе йому багатство й популярність. Том тоді переміг (хоча й отримав синця під око), але вся ця історія дуже на ньому позначилася, і коли ми приїхали до нього на побачення, заявив, що будь його воля, він взагалі прикрив би палату лордів. Честер був од нього в захваті (я, признатися, теж!), але все одно постарався переконати його, що зовсім не обов'язково лупцювати кожного, хто критикує уряд.
— Тату, ти просто не знаєш, що вони про тебе кажуть,— заперечив Том, виснучи на Честеровому лікті,— хто ж це може стерпіти?
— Я терплю, Томмі,— відповів йому Честер, посміхаючись,— і зовсім не хочу, щоб тебе вбили, навіть заради мене.
— Але ж мене не вбили. Я переміг. Правда, в першому раунді він мало не поклав мене на обидві лопатки, але потім я не лишив на ньому живого місця!
— Отже, він провалився під час повторного читання законопроекту? — сміючись, запитав Честер.
— З тріском! — підхопив Том, чудово зрозумівши жарт,— переважна більшість голосів була проти!
І вони обидва почали реготати, та ще й так голосно, що декілька хлопчаків (ми стояли біля школи, довколо нас юрмилося чимало школярів), почали поглядати на нас, як мені здалося, досить недоброзичливо. Проте Том і оком не моргнув, і коли Честер сказав: «Місцеві громадяни починають хвилюватися»,— Том відповів: «Так воно й має бути, адже вони добре знають, хто ти; хай їм грець, не звертай на них уваги, я звик!»— ніби хотів сказати, що члени родини Німмо повинні миритися з деякими неприємностями.