- Перейшов я півсвіту, а відпочивати вічним сном доведеться-таки біля своєї хати, - жартував командир Бартель, який був родом з околиць Хрещатої.
Маршуючи поза ворожими плечима, сотня була свідком інтенсивного руху польських військ. Цілі його колони часто переїжджали на зовсім близькій віддалі від перебування сотні, й не раз доводилося зустрічати ворожу стежу або більшу розвідувальну групу повстанським вогнем.
Уже цілий тиждень сотня йшла тереном, який зовсім не надавався до партизанських маневрів, але, на диво, дотепер усе відбувалося успішно. Залишилося кілька днів, щоб дійти до більших лісових масивів, у яких буде безпечніше, але безперервний дощ утруднював марш сотні. Він не тільки псував зброю й амуніцію, але розмочив кожний рубець повстанських одностроїв. І коли 8-го червня 1947 року вранці з'явилося сонце, воно викликало на вояцьких обличчях усмішку, а з намоклих одностроїв пішла пара.
Ввійшовши до малого лісу над селом Волицею, сотня зупинилася. На цю околицю команді бракувало військової карти, й вона була змушена послуговуватися штабовою, із скромнішими деталями про терен. Командир Громенко й частина його почту скерувалися до узлісся, на гору, щоб провірити околицю й усталити трасу дальшого маршу.
Раптом позаду сотні почалася стрілянина, й це стурбувало вояків, бо вона знаходилася в дужо невигідному місці, та ще й у похідній позиції. Задній стійковий стояв на віддалі лише кільканадцяти кроків, і ворог мав змогу підійти до сотні зовсім близько. Про зайняття доброго становища не було й мови, а в додатку до всього бракувало сотенного і двох чотових.
Команду перебрав курінний Байда, й під його вказівками сотня впродовж кількох секунд зайняла сильні оборонні становища. Помітивши швидкий розворот її на 90°, ворог подумав, що сотня збирається втікати, і розпочав наступ із думкою вигнати її на чисте поле. Одначе добрий вишкіл і довголітня бойова заправа повстанців перекреслили ворогові пляни. Сотня лежала на становищах, як мур, і своїм цільним вогнем посилала ворожих вояків до святого Петра.
Найінтенсивніший наступ відбувався на відтинку першої чоти, але її перебіг зі стрілецького рядка в розстрільню цілковито здезорієнтував ворога, який пустився за чотою стрімголов і наблизився до неї на віддаль кільканадцяти кроків. Щоб не змішатися з ворогом, чота Іменного розпочала його обстрілювати. Сам чотовий став на ввесь зріст і випустив магазинок набоїв зі свого автомата, поклавши на місці шістьох ворожих вояків. Не витримав і кулеметник Слива, який також звівся на ноги й тяжким кулеметом бив по ворожій лаві, неначе маленьким скорострілом. Ворог почав безладну втечу, залишивши на полі бою десятки трупів.
Втрати сотні не були великі, зате дуже болючі. Згинули відважний чотовий Іменний, заслужений у боях кулеметник Слива й один із найкращих бойовиків СБ Петі, Терка, Оглянувши своє прострілене коліно, він витяг пістоль, у присутності друзів сказав «Прощайте!» і пустив собі кулю в голову.
Це була дуже трагічна сцена, яка свідкам залишилася надовго в пам'яті. Брат Терки, Нічний, приклякнувши біля нього, закрив йому очі, а по обличчі покотилися сльози. Друзі викопали могилу, посипали чатинням і поклали в неї трьох відважних борців за Україну з четвертого району Перемищини. Капелян Кадило попрощав їх на вічний спочинок від усіх.
Залишивши за собою свіжу могилу, сотня рушила в дальшу дорогу. У цьому бою також був поранений у ногу доктор Шувар, але він, шкутильгаючи, ще міг іти. Незважаючи на те, що ворог поніс десятикратно більші втрати, командування сотні не могло собі простити факту, що виломилося з партизанського правильника, не забезпечивши добре її на місці постою.
Ще довго після цього випадку друзі не могли забути обставин смерти бойовика Терки. В інших умовинах він міг би впродовж місяця вигоїти ногу, але зараз не мав іншого виходу. Ще яких два місяці тому його можна було залишити при якійсь українській родині, а потім вислати повідомлення до Українського Червоного Хреста, й Терка був би врятований. Про нього тепер найбільше думали повстанці й боялися його долі. На протязі кількох днів брат Терки не промовив до нікого ані слова, його стан добре розуміли друзі й не вступали з ним у розмову.
Перші слова Нічного вони почули щойно у слідуючому бою, коли він, поклавши трупом ворожого старшину, на ввесь голос крикнув:
- На, маєш, чортів сину!…