Десь позаду ворожої лінії чулися несамовиті вигуки:
- Впєрйод! Впєрйод!
Заступник чотового Залізняка, здібний і відважний підстаршина, райовий першого роя Рубач, не витримавши, крикнув голосно й собі:
- Впєрйод! За Сталіна!
Його насмішка над ворогом була дуже влучною. По-перше, вона виявляла, що упівці, сміючись із нього, не бояться його, а по-друге, - надщерблювала гордість польського «моцарства».
Перша ворожа лінія поки що не рухалася з місця, а друга стрибками долучалася до неї. У сторону сотні полетіли гранати й почали розриватися на віддалі кількох кроків від її становищ. Ворог мав погані позиції, бо мусив наступати й кидати гранати під гору, але він далі перся вперед. Тоді полетіли повстанські гранати, їм допоміг сильний вогонь кулеметників Дуба, Крука й Чорного, і перший наступ заломався. Ці кращі з найкращих утекли до глибокого яру, підготовані упівськими кулями.
Кілька повстанців залишили позицію, вибігли й забрали залишену ворогами зброю й амуніцію, що були зараз для сотні найбільшим скарбом. Вернувшись, вони сказали, що перед становищами сотні лежить понад двадцять ворожих трупів, і вже хотіли йти вдруге, як у яру почулися крики, й почався другий наступ. Очевидно, вороги не могли погодитися з тим, що їхні елітарні частини програли бій, і гнали вперед як скажені, а від граду їхніх куль на повстанців летів такий самий град листя й гілля. В найбільшії! мірі їх дивувало й денервувало те, що вогонь упівців не був надто інтенсивним, а вони не могли досягти їхньої оборонної лінії.
Командир Громенко голосно крикнув:
- Ощаджувати набої! Не більше, як по два на одного чортового сина!
В найнебезпечнішому місці впали перші повстанські жертви. Кулеметник Коваль згинув від розриву гранати, а ройовий Ґонтар, поклавши кількох ворожих вояків уже зовсім близько від позицій сотні, дістав серію впоперек грудей і по-геройському скінчив свою повстанську кар'єру. Він мав військову рангу булавного, вже скінчив чотири роки служби при УПА й походив із Тернопільщини.
Після втрати ройового й кулеметника бойова позиція сотні послабла на відтинку шириною кільканадцяти метрів, і то, власне, в тому місці, де ця «зараза» найбільше сунула. Для підсилення загрожеиої лінії сотенний вислав рій Журби.
Бій тривав уже годину. Перед становищами сотні лежало багато трупів, але на місце загиблих підходили нові сили. Новоприбула ворожа лава залягла й відчинила страшний вогонь. Галаслива команда, яка лунала через голосник звідкілясь із яру «До пшоду!» - не помагала, бо ворожа лінія зупинилася на віддалі біля п'ятидесяти кроків від позицій сотні. Тоді з роя Рубача полетіли три гранати. Одна досягла ворожої лави й забила кількох вояків, а розриви решти змусили ворога до втечі. Цю нагоду використала сотня й посилила свій вогонь. Командир Громенко наказав їй перейти в атаку, й чоти Лагідного та Бартля розпочали наступ - одна зліва, а друга справа. Грімке «Слава!» і бравурний удар повстанців спаралізували ворога, і лише вісімдесят два комуністичні бандити лежали на полі бою мертві, не маючи ніякого страху.
Ворог утікав, не озираючись, бо думав, що його й далі переслідують повстанці. Але сотенний, знаючи добре виснаження вояків і малі амуніційні резерви, наказав сотні припинити гонитву й вернутися на гору. Тут одні ділили здобуті набої, а другі копали могилу для трьох загиблих друзів - кулеметника Коваля, ройового Ґонтаря і стрільця Бурі. Як звичайно, о. Кадило промовив над їхніми тілами останні слова, а повстанці закидали їх землею й насипали могилу.
Розділ 30. ПРОБІЙ ЧЕРЕЗ ОСЛАВУ
Вже добре стемніло, як сотня вирушила в дальшу дорогу. Дощ перестав падати, зате повіяв холодний вітер. І не знати, чи цьогорічний червень був холодний, чи тому, що тут уже починалися високі гори, але холод таки відчувався.
Взявши напрям на Хрещату, вояцтво сотні, яке останні десять днів не їло більше як п'ять разів, було зголодніле, вимучене маршами, сильними боями й докучливими дощами. Пробираючися через старі звалені букові дерева, порохно яких у багатьох місцях світилося фосфором, повстанці ледве тягнули ноги. Саме тепер сотня сходила в долину до ріки, яка знаходилася на віддалі приблизно одного кілометра, і треба було добре триматися, щоб не впасти прямо на обличчя.
По лінії перейшов наказ маршувати якнайтихше. Поранені ішли посередині, доктор Шувар, підпираючись патиком, цілий час скакав на одній нозі, а біля нього крокував доктор Сян. Досягнувши краю лісу, сотня звернула вліво й простувала узліссям, аж поки не опинилася на його кінці. Тут вона затрималася. Довкола панувала така темрява, що треба було добре напружувати зір, аби побачити грубий стовбур за два-три кроки перед собою. Біля лісу протікав маленький потік, за ним розлягалася галявина, а десь за нею, не знати на якій віддалі, проходили залізнична й бита дорога та текла ріка Ослава. Цей стратегічний пункт, розташований поміж двома лісами, зараз пильно обороняв ворог. Ширина лісу в цьому місці дорівнювала трьом кілометрам, і виникало питання - де знаходиться найкраще місце для переходу, яка глибина ріки та наскільки високі її береги.