Сотня продовжувала марш і поблизу потоку натрапила на замасковані вогні. Якась група звідси щойно відійшла. Характер маскування насував здогад, що тут були повстанці, й курінний Байда дуже зрадів, надіючись зустріти яку-небудь повстанську частину й нав'язати контакт з іншими сотнями. Але де там! Незнана група повстанців ніколи не думала, що тут може перебувати сотня Громенка. Вона відступила у глиб лісу, думаючи, що до неї наближається вороже військо. Й коли по ворожих слідах можна було маршупати милями, то за цією групою слідів не залишилося ніяких.
Яка шкода, що поблизу немає куреня Хріна або решти сотень Байди! Але й вони не дармували, а злучилися під командуванням Бурлаки й оперували в Бірчанщині. В завзятому бою під Липнею загинули сотенний Ластівка і його молоденький брат, а біля Завадки впав сотенний Крилач. Курінь Бурлаки, подібно як сотня Громенка, зводив по кілька боїв на день. Командир Булака віднайшов мертвий зв'язок і тепер зі своїм відділом посувався до словацького кордону. Тут найтяжчу роботу знову перебрали старі члени ОУН. До адміністративних оунівських груп було приділено по кілька членів із сотень УПА, вони ще більше законспірувалися й залишилися на місцях для ведення дальшої боротьби.
Продовжуючи свій марш лісами на південний схід, сотня зупинилася в гущавині над селом Рябим. Тут Смик пізнав місце, де колись був збірний пункт постачання харчів для будівничих шпиталю.
- Чи тобі знайома ця околиця? - звернувся він до Бука. - Нам здавалося, що тоді був найважчий час.
- Цікаво, чи побачимо розбитий шпиталь? - спитав і собі Чумак.
Коли ввечері сотня проходила досить близько біля цього шпиталя, Чумак підбіг до сотенного й показав йому рукою на бальки зі шпитальної стелі, напівзасипані землею.
На нічліг сотня зупинилася в густому лісі, і на випадок бою кожний підібрав собі добру бойову позицію. Розставили стійки й розпалили ватри. Повстанці грілися, але коли б трапився ворожий наскок, кожний добре знав своє бойове місце й зайняти його кожної секунди. Ніч була ясна, місячна і - як жартував Петя - романтична. Але в уяві стояв лише білий хліб, і про нього всі говорили. Якби зараз хтось дав кожному воякові по хлібині, то навіть найбільші ворожі маси не були б великою проблемою.
Петя лежав коло вогню похмурий і мовчазний. Він уже навіть трохи опух із голоду.
- Ти, бачу, таки добре поправився, - зиркнув на нього Чумак і простягнув йому свою останню маленьку печену картоплину, яка зараз мала більшу вартість, як найцінніший діямант у світі. Петя взяв її опухлою рукою, обережно розломив і половину віддав назад Чумакові.
Після тривалих дощів ночі були дуже холодні, й кожний вояк цокотів зубами. Між повстанцями не було ані одного хворого - лише голодні, опухлі з голоду й поранені. Хто бачив колись цих гордих, веселих, співучих і жартівливих молодців, той сьогодні їх не впізнав би. З цих прикмет залишилися тільки гордість і завзяття. Лежачи біля вогню, вони між собою майже не говорили, але кожний думав про те, що якби тут було українське населення, то справа виглядала б цілковито інакше.
Колись у цих теренах понад чотири роки кипіло українське повстанське життя, й наші люди бачили не одну перемогу відділів УПА над ворогом. Сюди ворог не відважувався й ногою ступити, бо добре здавав собі справу із ситуації, яка тут створилася. Це вже не був бунт кількох сотень націоналістів, а могутній зрив нації проти поневолювачів. Не помагали підлі ворожі провокації, підступи, арешти чи залякування, й іще два місяці тому ворог не мав найменшого поняття про стан відділів УПА й сітки ОУН. Це були вже не ті часи, коли малосвідомий нарід видав катам Біласа й Данилишина, бо тепер українське населення не лише не зраджувало своїх, а масово включалося у вир боротьби.
В той час, коли Африка й Нова Гвінея скликали до виборчих урн свої народи, частина яких іще й досі була канібалами, підла польська комуна з гуманними кличами на своїх прапорах відкинула конституцію 3-го травня, виелімінувала з національного гимну Бонапарта, співала на ціле горло про «Сталіна рідного» й після дворічної підготови рушила на знищення українців на їх рідній землі. Правда, тепер поляки вже не воювали проти «русінуф», а проти «запеклих українців-бандерівців»…