Опритомнівши у стодолі на току, Півень відчув, що має зв'язані руки й ноги, лежить на битій землі, навіть без підстеленої соломи, а потім побачив над собою кількох катів. Дивувався, що після останнього пережиття й одержаних ран він прийшов до пам'яті, а одночасно був злий на себе за такий партацький постріл. Півень добре знав про те, як московські й польські шовіністи ставляться до українських повстанців, та не раз бачив помордованих ними людей, включно з дітьми. Зараз він щиро молився Богові, щоб Той дав йому силу витримати муки й не зрадити своїх друзів та свого народу. Постановив собі не вимовити аиі слова й потішав себе тим, що скоро помре.
Та коли його насилу закропили якоюсь юшкою, йому стало страшніше. Він бачив, як політрук говорив про щось із санітаром, а потім цей останній підійшов до нього й почав питати про здоров'я та рани. Знаючи, що в той спосіб вороги хочуть спровокувати його до балачки, Півень тільки легко кивнув головою. В цю мить до нього підскочив садист із мстивими очима й пістолем у руці й з усієї сили вдарив його чоботом у ребра, а два інші почали бити грубими палицями по цілому тілі. Від болю Півень перекочувався з боку на бік, йому відлетів бандаж, і кров заливала очі. Врешті затримався на животі, а бандити далі били по цілому тілі й по зв'язаних іззаду руках. Він плакав із жалю до Бога, чому Він так карає його й увесь український нарід. Які провини цей нарід має перед Всевишнім?
Нарешті бандити помучилися. Двох із них покликали до канцелярії генерала, а ті два, які лишилися, закурили і мстиво дивилися на Півня. Потім змінили тактику, заговорили до Півня чистою українською мовою й почали переконувати його, що коли все розкаже, то буде помилуваний, перевезений до шпиталя на лікування, а потім почне вільне життя. Але перед тим мусить дати інформації про решту бандитів, бо інакше помилування не одержить.
Півень замкнув очі, затиснув розбиту щоку з поломаними зубами і продовжував молитися. Все тіло у нього затерпло й уже майже не боліло, лише коли він хотів обернутися на бік, почув знову страшний біль.
Не дочекавшись від Півня ані слова, шовініст перейшов на польську мову й закричав як скажений:
- Я тобі дам Україну! Я тобі покажу Волинь! Я тобі дам Львів!… Ми вам дамо Україну так, як її дав вам Сталін!…
І знову з усієї сили почав бити Півня в ребра. Коли ж до стодоли вернулися викликані до генерала кати і спитали, що Півень говорив, то садист із більмом на оці буркнув, що цей запеклий «бандєровєц» нічого не каже.
- Бо ти не вмієш його допитувати!…
Кати почали розв'язувати Півневі руки. Один із них ухопив делікатну руку повстанця, запхав його тонкі пальці поміж кліщі своїх і почав крутити і руку, й пальці.
Півень іще сильніше зціпив поранену щоку, а з його очей від нестерпного болю покотилися великі, мов краплі, сльози. Але обличчя повстанця не виглядало заплаканим - воно кипіло ненавистю до підлого ворога. Скільки таких мук мусили пережити повстанці й український нарід, а упівські відділи, керуючись гуманністю, не раз випускали ворожих полонених. І Півень подумав, що якби таке знав, то з ворогами інакше воював би…
Бандити пінилися від злости. Генерал вимагав інформацій, а вони ніяк не могли видобути їх від того проклятого «бандєровца» Капітан Рудек із дивізії КБВ, який виріс на волинському чорноземі, проявляв найбільшу лють. Він вихопив кріс із рук польського вояка, заложив на нього багнет і проколов ним Півневу ногу вище коліна, аж до кости. Від несамовитого болю Півень перший раз голосно крикнув, а кати далі били його з усіх сторін важкими військовими чобітьми. Змасакрований до краю Півень знову втратив притомність. Капітан Рудек уже не вживав шнура, а закував Півневі руки кайданками. Саме в цей час на дорозі затрималося авто з якимсь українським полоненим, і до нього побігли бандити.
Санітар роздер Півневі штани й заліпив плястром пробиту багнетом діру в нозі, бо його й далі хотіли тримати живим. Після цього Півня залишили самого й замкнули ворота стодоли іззовні, але довкола ходила варта, немовби повстанець міг іще втекти.
По якомусь часі Півень прийшов знову до притомности, але старався не ворушити жодним м'язом, бо кожний найменший рух викликав нестерпний біль. Він лежав тихо, надслухував і боявся, щоб не рипнули ворота й не повернулися кати, а сам думав про те, як покінчити із собою, заки вони прийдуть.
У стодолі вже сіріло. Рани розбитої щоки і продірявленої ноги починали щораз то більше боліти, а страшний щем охоплював ціле тіло. Півень молився ще гарячішеє, а рівночасно мав такий великий жаль, що сльози котилися по щоках без упину.