Залишивши великі лісові масиви, сотня ночами переходила розлогі відкриті терени поміж меншими лісками. Однієї гарної ночі вона затрималася біля залізничної колії. Зближався пасажирський потяг, який ішов у напрямі Банської Бистриці. Вояки сиділи на насипі й могли сягнути його рукою. А першоклясні вагони з відчиненими вікнами пробігали повз них. На вигідних сидіннях розсілися комуністичні вельможі, поміж ними було багато військовиків. У кожного повстанця аж долоні засвербіли, й хотілося пустити автоматну серію по вікнах, але вони цього не зробили. Пропустили останній вагон, перейшли через рейки й подалися в напрямі ріки Морави.
Після двогодинного маршу сотня зупинилася на березі ріки. Кращий плавець роздягнувся, скочив у воду, провірив глибину й виліз на берег. Вода була досить брудна і смердюча, а її глибина доходила до чотирьох метрів.
Пішли далі берегом і натрапили на порон. Довкола панувала тиша, застави не було, але порон був замкненим на велику колодку. Не мали нічого під рукою, чим би можна було її розбити, а постріли не входили в рахубу з конспіративних причин. Сотенний вислав кількох повстанців уперед провірити можливості переходу. Через чверть години розвідники вернулися й доповіли, що перехід знайдено. Сотня рушила до нього, обійшла досить великий закрут ріки й зупинилася під маленькою гіркою.
Сотенні сапери знову провірили ріку. Виявилося, що глибина її не перевищує півтора метра. При допомозі міцного шнура, штукованого поясами, сотня почала переправлятися на другий берег. У цьому місці на протязі всієї ширини ріки лежало багато великих каменів, між ними шуміла рвучка вода, й вона забрала зі собою кілька повстанських плащів та мазепинок. Але сотня щасливо сфорсувала ріку й уже далеко поза північ рушила в дальшу дорогу.
Оскільки просування великим відділом ставало чимраз то трудніше, командир Громенко розділив сотню на дві частини, й одну з них повів чотовий Бартель. Повстанці почували себе ніяково, бо мусили перетинати великі безлісні моравські простори, зовсім подібні до українських степів. Здалеку бачили велике місто Брно, а день застав їх у чистому полі. Куди оком глянеш, всюди орна земля й широчезні лани. Тут же, біля головного шляху поміж Брном і Чеськими Будейовіцами ріс розлогий лан тютюну, й у ньому затаборувала сотня. Висота бакуну сягала півтора метра і творила добре прикриття. Бакун уже дозрівав, а деякі нижні листки його були цілком сухі. З них вояки крутили сигари, а частину клали в торби як запас у дальшу дорогу. Через поле протікав маленький потічок, отож сотня мала під рукою свіжу воду.
Головним шляхом проїжджали військові частини, не знаючи, що всього кілька метрів од нього є ті, яких вони шукають по цілій Чехословаччині і просять Бога, щоб їх не знайти. Але тепер найбільшим ворогом для сотні був сам бакун, бо коли перед вечором вона мала вибиратися в дальшу дорогу, то поснулих повстанців годі було розбудити. Сильний запах тютюну приголомшив їх до тієї міри, що вони вилазили із нього рачки, й ніхто не міг утриматися на ногах. Треба було півгодини доброї руханки і глибоких віддихів, щоб сотню поставити на ноги.
З конспіративних причин сотня не заходила до сіл, де можна було легко дістати харчі, а в разі потреби роззброїти яку-небудь поліційну станицю. Повстанці дивувалися, чому сотенний не дозволяв іти навіть по сіль. У довкіллі росло багато всякої городини й садовини, але всі зупи були пісні й несолоні.
Та командир Громенко добре знав своє завдання - довести сотню до Західного світу й розказати, що в дійсності являє собою деспотична система комунізму, та як завзято бореться проти поневоленим український нарід. Сотенний прекрасно знав, що в боях з УПА Москва готова віддати сто чеських комуністів за одного упіста, щоб лише не допустити повстанських відділів на Захід, тому проявляв максимальну обережність.
Сотня маршувала по території Чеських Будейовіц, й до австрійського кордону залишилося всього кільканадцять кілометрів. На дуже врожайній землі чехи розумно господарювали. Однієї ночі сотня переходила через лани цибулі, спочатку білої, а потім синьої, тож повстанці догоджали собі різними цибуляними стравами: одні пекли цибулю, другі варили, а треті їли її сиру. Доктор Зубепко просив друзів бути обережними із сірниками біля рота, бо цибуля має горючий газ.
Другого дня були вже інші делікатеси. Сотня минала в чезні простори, засаджені огірками, яких тут росло мільйони. Потім почалися лани капусти, моркви і знову цибулі та огірків.