Командир Громенко був готовий швидше від усіх друзів. Поголений, вичищений і вдоволений, він відійшов кільканадцять кроків на горбок, звідки спостерігав своїх вояків. Це вже не була та велика сотня, з якою він упродовж довгих років так завзято й успішно боронив український нарід та його честь, а тільки маленька групка, бо решта віддала своє молоде життя для кращого майбутнього знедоленого Краю, як і тисячі інших українських патріотів-революціонерів, могили яких розкинуті по всіх країнах Східньої Европи.
Але навіть ця маленька групка, нараховуюча 48 вояків, які тепер так старанно приводили до порядку свій зовнішній вигляд, щоб відповідно зустріти Західній світ, почувала себе дуже добре. Хоч у багатьох були подерті чоботи й уніформи, і треба було витягати кусники ниток із сорочки, щоб зашити діри, настрій у повстанців позначався великою бадьорістю. Ніхто з них не мав ніяких військових відзнак на одностроях, ані заслужених орденів чи медалів на грудях, але коли хтось описав би подвиги кожного з них, то вийшло б 48 томів цікавих і глибинних змістом книг.
Хто міг подумати ще кілька років тому, що на німецькій землі, в гарному баварському лісі, колись таборуватиме озброєна по зуби сотня УПА? Й то, власне, на території тієї країни, яка здобувала держави одну за другою на протязі кількох днів, яка дійшла до Азії, яка завойовувала Африку і мріяла про колонізацію України, але через свою фальшиву й захланну політику розсипалася, наче доник із карт. А непоборні носії революційно-визвольних ідей, неначе їй на глум, опинилися, власне, тут.
Павук із покаліченим тупою бритвою лицем питав, чи не має хтось краватки й кольонської води, бо, він, мовляв, відчуває, що обов'язково зустріне гарну німку й хоче гідно перед нею зарепрезентуватися.
До загального реготу, який послідував, приєднався навіть задуманний командир Громенко.
Із млина вернулися бойовики Петі і принесли кілька кілограмів борошна. Частину його всипали до вже загрітої в баняку води, й кухарі почали варити «чир». Одні підкладали дрова, скорше варилося, інші мішали юшку, а решта стояла з ними до вжитку їдунками. Павук нетерпеливився й цілий час гостро сварився з кухарями, що вони задовго варять цей нещасний чир. Щойно тоді, коли чир почав кипіти, Павук заспокоївся.
До командира Громенка підійшли командир Лагідний і бунчужний Соколенко. Розмовляючи, вони цілий час поглядали на схід. У долині протікав ледве помітний вузенький потічок, а насправді це була границя тепер страшенно роздутої московської імперії. На другому березі потічка, поміж горами й лісами, розлягалися села, заселені переважно німцями, а далі починалися села чеські.
Як не дивно, але чеський нарід тепер був одним із найвірніших слуг «старшому братові» - Москві. Кличі про свободу народам і людині, які несли зі собою упівські відділи, сприймалися легко в цілій Східній Європі, але тут відбивалися, мов горох від стіни. Майже всі чехи відповідали однаково:
- Прече утікате? Руси є добрі люді!…
Командир Громепко дивився у цьому напрямі через далековид, немов би хотів перенестися своїми думками й помислами через територію Чехоеловаччини у свою любу Україну. Там далі ведуться кровопроливні бої відділів УПА з большевиками. А скільки лишилося безрадних поранених у підземних шпиталях? Скільки повстанців відірвалося від своїх відділів, але вони не здаються і продовжують боротьбу?…
Троє старшин УПА довго стояли на горбку й дивилися на схід. Вони не говорили між собою, але думали однаково. Перший відізвався бунчужний:
- Вир боротьби за нами, але цікаво знати, скільки то документів про визвольну боротьбу нашого народу збережеться в архівах?
- Сказати важко, - відповів командир Громенко. - Але знаю одне, що вони збережуться. Частина їх знаходитиметься у
Проводі на Заході, частина - на Рідних Землях, але найбільше їх буде в канцеляріях НКВД-КДБ.
Бунчужний і Лагідний відійшли до відділу, а командир Громенко, замріяний, продовжував дивитися на схід. Він ніби передчував, що вкоротці вертатиметься цими самими теренами в Україну і згине у вирі боротьби.
Вже добре стемніло, як сотня погасила вогні й узяла напрям на місто Пассав над Дунаєм. Пройшовши кільканадцять кілометрів, вона зупинилася на ніч у сосновому лісі. Тут знову розпалила вогні, кухарі з решти борошна варили чир, а повстанці біля ватр намагалися передбачити своє майбутнє в незнаному повоєнному Заході.