Розділ 39. ЗА ДРОТАМИ ЗІ ЗБРОЄЮ
За колоною зачинилася брама, авта спинилися посеред величезного військового майдану. З них зіскочили повстанці, тепер усі дуже мовчазні, немов пригноблені чимось.
Українські повстанці не знали ні меж, ні кордонів. А ось опинилися у військових касарнях, обведених високим дротяним плотом, а решту огорожі творив Дунай.
Великі дво- і триповерхові будинки стоять навколо просторого майдану. У них іще ж так недавно муштрували німецьких вояків на підбій світу, в тому й на загарбання багатої і чарівної України. З тих вимуштрованих німців велика частина лишилася навіки в українській сирій землі. Тепер у їніх кошарах таборував американський полк, а ось прибула і сотня УПА із своїм командиром Громенком.
Дехто з повстанців уже курив американські цигарки, інші відпочивали в холодку під деревами на траві, а декотрі, не знати й навіщо, мабуть за звичкою, чистили зброю.
До повстанців все більше підходило американських вояків, що з цікавістю приглядалися їм та їхній зброї.
Часто, на знак американського вояка, що він хотів би подивитися на котрогось автомата, повстанець виймав магазинок із набоями і порожнього автомата простягав до зацікавленого. Американець із подивом оглядав чудово вирізьблений або виточений приклад автомата і тоді віддавав його повстанцеві.
Минула година, а від американців нема жодних наказів. Сотенний дентист Зубенко починає нервуватися:
- Що вони? Подуріли? Мені кишки марша грають, а вони напевне питають товариша Сталіна, що нам зварити на обід!
І не знати, чи команда полку почула нарікання д-ра Зубенка, а чи дістала вказівки згори, але незабаром вояцтво вже купалося у військових лазнях, уживаючи якесь пахуче мило. Потім споживало смачний обід.
Після обіду д-р Зубенко знову почав нарікати:
- Що вони собі думають? Що я таке? Канарок? Та я б з'їв удесятеро стільки, як дістав…
Його в думці підтримало все вояцтво, але тут уже нічого не вдієш. За видачею харчів, як і за станом здоров'я, наглядає американський лікар, а він добре знає, що для виголодженого й виснаженого в рейді вояцтва найбільшою небезпекою було б раптове насичення.
Увечорі сотню приміщено в одному з будинків. Так після кількарічного сну просто неба, на лоні природи, чи по домівках лемківських хат, повстанці вперше примостилися на вигідних військових матрацах американських ліжок.
Кілька хвилин розмови про бурхливе минуле, а тоді здогади про непевне майбутнє, і незабаром усі затихли. Дехто хропів, а деякі навіть уві сні мацали навколо, чи зброя при них.
Уранці, як завжди у війську, миття, руханка, молитва, а тоді й оце «мізерне» (як нарікали) снідання.
За столами разом із повстанцями сиділи і американці-вояки. Їхні порції були наполовину менші. Вони дуже цікавилися повстанцями, питали щось, частували їх добрими цигарками і дивувалися, чому вони прийшли на снідання із зброєю.
На входовій брамі в таборі пожвавлений рух. Багато авт із військовими старшинами, є і якість цивілі. Декотрих цивілів. що приїхали з фотоапаратами, до табору не пускають.
Командир Громенко підійшов до повстанців із тією самою усмішкою, що й колись, у лемківських лісах, і сказав:
- Друзі, ми своїм приходом завдали американцям багато клопоту. Москалі домагаються, щоб нас видати їм. Заявляють, що ми воєнні злочинці, що ми служили у німецькому війську.
- Він кивнув пальцем і запитав: - Хто з-поміж вас служив в Українській дивізії?
Двоє повстанців піднесли руки, а він усміхнувся до них і відійшов до штабу полку.
Чумак, Зірка і кулеметник Смик сиділи на березі Дунаю, що в тому місці був завширшки не більше як сто метрів. По другому боці ріки - широке оболоння, що нагадувало околиці Динова. Там, за Сяном, москалі пильнували Польщі, а тут, за Дунаєм, вони пильнують австрійський нарід.
До гурту повстанців підходило двоє цивілів середнього віку. Чомусь озиралися і це викликало здогад, що їхня присутність тут нелегальна або напівлегальна. Вони привітали повстанців словами:
- Слава, друзяки!
Потім передали привіт від Проводу ОУН і від провідника Бандери, погратулювали за славний і успішний рейд, передали записку командирові Громенкові й відійшли.
Десь під час обіду до сотні прийшло двоє американських вояків із військової поліції. З ними був бунчужний Соколенко, що звернувся до повстанців тільки одним реченням:
- Друзі, сьогодні мусимо скласти свою зброю.
Він ізняв з плеча автомата, поклав його під дерево і, не сказавши більше ні слова, відійшов.