Я ходив по таборі, заходив до кількох верстатів - кравецького, різьбарського, шевського - і всюди діставав однакову відповідь:
- На навчання можемо прийняти, але про заробітки нема й мови.
Надвечір, вертаючи на квартиру, я зауважив, що біля брами у невеликій будівлі хтось обмивав великі таборові протипожежні авта. Вони були в такому знищеному стані, що цілий табір міг легко згоріти, поки хтось витягнув би їх гасити вогонь. Але вони давали мізерний заробіток кільком людям, яким заздрили інші таборовики.
Я звернув увагу на приміщення, що видавалося мені дуже підхожим для влаштування в ньому таборової крамниці. У таборі було до трьох тисяч українців-емігрантів, без жодної крамниці.
Ідея добра, тільки трохи фантастична. Правда, в мене в кишені є п'ять долярів, ще й півобіцянка пані доктор Бачинської. Не думавши довше, я пішов до канцелярії поліції.
- Пане майоре! Я маю плян, тільки не смійтеся!
- Що за плян? - запитав майор.
- Хочу відкрити в таборі крамницю і затруднити моїх «дармоїдів». До вас прохання: чи можу перевезти пожежні авта до таборової стайні, яка стоїть порожня, а в цьому приміщенні відкрити крамницю?
- Друже Чумаче! Ви ж знаєте, що я не проти, але офіційного дозволу не можу вам дати.
- Пане майоре, я тільки цього й хотів, тому й прийшов до вас по пораду. Я дуже вам вдячний.
Подав йому руку і на прощання сказав:
- Якщо наш приятель, комендант табору, буде дуже гніватися, порадьте йому знову писати листа до СіАйСі.
Розділ 44. КООПЕРАТИВА УПА
Хідником ішли люди, хтось сказав «Добривечір», але я нічого не чув і не бачив. Я уже мріяв про успіх свого наміру. Не раз чував від людей: «Коли б гроші, то й не одне зробив би!» Я самих грошей не прагнув. І пригадалося мені, як ще в Динові, мавши тільки сотку, закуповував товару на кільканадцять соток. Звісно, потім мав клопіт із викупом векселів.
Доводилося не раз прохати в багатого жида позики, а той добряга позичав, але не одразу, а кілька хвилин перед крайнім строком. Він ніколи не відмовив, і я дивувався, що жидок такий добрий! А пізніше, за кілька років, тато мені сказав, що за ті гроші він жидові ручив.
Тепер я знов хотів жити, змагатися, допомогти своїм друзям і не бути тягарем для інших. З тією думкою я спинився під дверима мешкання панства Бачинських і постукав.
- Вітаємо партизанів! - привітала мене пані доктор. Пан інженер відклав набік свій часопис і налив по чарці. Всі троє випили і завели розмову. Я розповів про життя і свої пригоди у повстанських загонах, а вже пізно ввечорі вирішив іти додому. Про позику не відважився питати. По-перше, я не мав тут ручителя, а по-друге, ще так недавно добра ідея виглядала мені тепер занадто наївною.
- А як ваші торговельні пляни? - запитала несподівано пані доктор.
- Краще не згадуйте! Мені здається, що той намір - нездійсненний.
- Що ви? А чому ні?
- Може б ви зрадили мені дещо із своїх торговельних таємниць? - запитав жартома інженер Бачинський.
Я почав розповідати про свої пляни, а пан інженер сказав:
- А чому б не спробувати? Що можете втратити?
- Моїх триста марок і ваших п'ять долярів, - відповіла за мене пані доктор, поклавши на стіл триста марок.
- Що будете в тій крамниці продавати? - питав далі пан інженер.
- Все, що можна буде дістати, і що потрібне таборянам, почавши з городини та садовини, що їх можна дешево купити в околиці Штутгарту.
- Це дуже добре. Я вам випозичу авто, тільки шоферові треба буде щось заплатити.
Я подякував за позику, за пораду й авто і незабаром пішов задоволений до своїх друзів. Хлопці ще не спали і я урочисто їм проголосив:
- Друзяки! Відкриваємо в таборі крамницю!
Гудим, Нічний і Сержант неприховано глузували з цієї моєї «витівки». А інші зацікавлено слухали, як я у подробицях з'ясовував свої пляни. Я навіть одразу призначив, хто з них буде в тій крамниці продавати, запропонував, щоб підприємство назвати: «Кооператива вояків УПА». Свої пропозиції я піддав голосуванню друзів.
Багато з тих юнаків оце вперше в своєму житті голосували. Пропозиція пройшла майже одноголосно, бо тільки санітар Зірка утримався.
Півгодини пізніше таборові пожежні авта помандрували до колишньої кінської стайні, а в їх приміщенні почалося ґрунтоване прибирання. Хлопці запопадливо працювали. Павук, уже вправляючись на продавця, догідливо раз-у-раз запитував:
- Прошу, чим можу служити?…
На другий день повстанці робили з дощок полиці, а ввечорі я із шофером поїхали по крам. Шофер на ввесь голос виспівував коломийки, що заколихували мене втомленого, і я заснув у кабіні.