Вернулися до відділу з «ліками». Але Чумак почав нетерпеливитися. Вже давно минув полудень, а господарчого як не було. так і не було. Повстанці голодні, кухарі не мають що варити. Коли б знаття, куди йти далі, то тут нема чого чекати. Але, власне, на цьому місці мав бути виділений харч і поданий дальший зв'язок.
Щойно перед вечором до постою чоти прийшла якась жінка з чоловіком у цивільному одязі, але із крісом на плечі. Жінка мала на собі беретку і плащ, була вище середнього росту й повненька, халяви чобіт обтискали її досить грубі, але гарні литки. З-під розіп'ятого плаща виглядав у малій кобурі бельгійський пістоль. Вона кудись післала «цивіля» із крісом, а сама почала розпитувати:
- Як почуваєтесь? Чи дуже змучені? Що нового в Перемишлі? Не відповівши на жодне з її питань, Чумак накинувся на жінку з докорами:
- Що ж то за порядки у вас? Я два дні чекаю з людьми, й раптом ні зв'язку, ані харчів! Коли це все буде?
- Друже, ви мені пробачте. Вина по моїй стороні. Я називаюся Христя, надрайонова господарниця, й дуже перепрошую вас за спізнення.
Чумак волів би був дістати ляпаса. Ніколи не сподівався, що скритикує цілу районову господарку, перед особою, яка цю справу очолює.
Побачивши його розгублений стан, жінка злегка усміхнулася і сказала:
- Не журіться, друже. Критика часами дуже потрібна.
- Але у вас тут справжня революція, й то цікава: жінки женуть самогон, жінки займають господарські пости, - вже жартував Чумак.
- А ви хотіли б, щоб жінки воювали, а мужчини гнали самогон? - відтяла йому жінка.
На галявині з'явилося ще двох озброєних чоловіків. Один ніс у міху вівсяні паляниці, а другий вів здоровенного барана. Кухарі з допомогою цілої чоти негайно взялися за готування вечері.
Провідниця Христя, яка виглядала на двадцятишести-семилітню й колись студіювала у Кракові, одразу стала «душею» чоти. Під час вечері, обгризаючи кістку, вона жартувала з повстанцями, оповідала різні смішні історії та переказувала ті розмови між поляками про УПА, які вона чула недавно в потязі до Кракова. Своїм способом оповідання доводила розсміяних повстанців до сліз, і з кожною хвилиною ставала цікавіша та приємніша.
- Подруго Христе! Нам усім, а мені зокрема, було дуже приємно зустрітися з вами, й вірю, що колись ми стрінемося знову! - сказав на прощання Чумак, салютуючи провідниці.
Розділ 21. ШПИТАЛЬ НА ХРЕЩАТІЙ
Дальший шлях до командира Рена вів на Хрещату, а зв'язковим був озброєний цивіліст. Біля півночі чота перейшла шосе Балигород - Тісна, заглибилася на кілька кілометрів у ліс і занотувала. Це був початок масиву Хрещатських лісів. На другий день, простуючи в західному напрямі, вона дійшла до цілковито виселеного села, яке врізалося у згаданий масив. Називалося воно Лубни, й тільки остання літера різнила його назву від назви рідного Чумакового села. Все світило пусткою, сільська дорога заросла густою травою й кущиками, а довкільні поля тепер «обробляли» дикі свині…
Маршуючи далі через ліс, чота дійшла до другого подібного села Рябого, яке мало всього біля сорок хат і маленьку гарну церковцю. Чумак подивився з лісу через далековид на село й побачив там вози, коні та декілька осіб. Коли ж зв'язковий сказав, що українців із Рябого поляки вивезли ще в минулому році, й там нікого не може бути, то Чумак насторожився. Хто ж тоді є в селі? В Перемищині до малих лісів поляки не заходили силою, меншою від батальйону, а тут під самою Хрещатою видно зовсім нечисленну групу. Тут щось не в порядку!
- Пішли в село! - наказав Чумак.
Розстрільнею чота підходила до села. Зауваживши її, вороги вистрілили кілька разів і почали втікати. Повстанці здобули село майже без бою, але те, що біля двадцяти ворожих вояків утікало до поблизького лісу, цілковито здезорієнтувало Чумака. Якийсь внутрішній голос підказував йому забрати військові коні і якнайшвидше шукати укриття в лісі. Він дав наказ:
- Швиденько забрати коні й у бойовому порядку відступати до лісу!
Ройовий Шуліка й кілька стрільців миттю випрягли з військових возів коні і разом із запрягом відвели на доріжку. Забравши шість пар важких військових коней, повстанці, дуже задоволені своїми здобутками, рушили до лісу. Але одночасно з цим вони були напружені і чуйні, бо мали певність, що, крім тих кільканадцяти вояків із возами, десь поблизу мусить перебувати велика військова частина ворога.
Чота йшла доріжкою, що вела попри потік у глибокій балці. До лісу лишилося ще із двісті кроків. Але якраз ізвідти, куди повстанці прямували, посипалися ворожі постріли, й у чоті виникло хвилеве замішання.