Магістер фармокології Орест був зайнятий зіллям, із якого виробляв ліки, а доктор Ратай, лежачи на ліжку, читав книжку, час від часу зиркаючи на своїх пацієнтів. Шпиталь свобідно міг примістити тридцять поранених, але їх зараз було тільки тринадцять, і то всі майже на видужанні, бо легко поранених приміщали в інших шпиталях, розташованих поблизу населених пунктів.
Докторове читання раз у раз перебивала сестра Наталка. Вона також читала том із трилогії Лепкого «Батурин», і на цю тему хотіла вести з доктором дискусію. Друга сестра Оксана мила посуд, наспівуючи якусь гарну пісеньку, а у другій кімнаті повстанці грали в карти й цілий час жартували. Вже над ранком сестра Оксана напоїли всіх липовим чаєм, і шпиталь заснував глибоким сном.
Саме в цей час ворог заплямував на горі Хрещатій велику облаву. Один його полк із Балигороду посувався через Миків, другий зайшов зі сторони Волі Мигової, а третій із Тісної наступав дорогою Тісна - Балигород. Курінь Хріна стаціонував у лісі біля Команчі, отже, не в безпосередньому терені облави. Полк із Тісної, перейшовши спорожніле село Лубни, дуже обережно вглиблювався в ліс, поки не переконався, що йому ніхто не ставить спротиву. Тоді пішов певніше, прокладаючи собі шлях по глибоких снігах.
Наблизившись до терену, на якому знаходився упівський шпиталь, вороги зауважили чиїсь іще не зовсім засипані снігом сліди, що вели до великого старого пня. Почали обкопувати його, й побачили, що він ворушиться. Штовхнули пень сильніше, завіси тріснули, пень перевернувся, а під ним показалася досить велика діра, тобто вхід до підземного шпиталю. Пустивши кілька серій усередину, поляки почали кричати:
- Вилазь! Ренце до гури!
Коли б ці тринадцять поранених і чотири особи шпитальної обслуги могли вилізти нагору та зайняти бойові становища, - справа виглядала б зовсім інакше. Але це було неможливим. Ворог скерував на отвір гураганний вогонь, і польська комуністична дич тріюмфувала. Її старшини не перевищували у примітивності своїх вояків, на кожному кроці вихвалялися «пролетарським походженням», а їх неохайність і брудний зовнішній вигляд запевняли їм ім'я добрих комуністів. Майор відділу, який намагався здобути шпиталь, заліг далеко позаду за товстезним стовбуром дерева й цілий час верещав:
- До пшоду! До пшоду!!!
Він думав про великі похвали й медалі.
Час від часу зі шпиталю вилітали гранати й розривалися назовні. Вороги почали кидати їх в отвір також, але вхід до шпиталю вів через магазин, і ці гранати не могли знищити повстанців, що знаходилися у других кімнатах. Проте, від їх розривів завалилася частина магазину. Повстанці оборонялися вже близько двох годин, а доктор Ратай безперервно обстрілював шпитальний вихід.
Якби подібний випадок стався в іншій частині світу, перебуваючі у шпиталі вийшли б спокійно наверх, бо ж вони були частиною Червоного Хреста, і їхнє життя забезпечувалося б міжнароднім договором. Так, це могло б бути в іншій частині світу, а не в царстві Сталіна, «гдє так вольно дишет человєк». Повстанці були свідомі того, які муки й тортури чекають їх і неодмінно закінчаться смертю, тому оборонялися на протязі цілого дня запекло, незважаючи на дим від розривів гранат ворога, який примушував їх стало кашляти й викликав на очі сльози.
На початку оборони знялася паніка. Всі бігали довкола, всі хотіли щось робити для оборони шпиталю, але місце було тільки для однієї особи - при малих дверцятах біля магазину, - яке зайняв доктор Ратай.
Амуніція вичерпувалася, й уже надходив вечір. Ворог розклав огнища довкола шпиталю, виставив довкільну варту, а цівки кількох кулеметів скерував на отвір. Він чекав.
Тим часом початкова паніка вляглася. Сестри Оксана й Наталка перев'язували тих, які були поранені вибухами гранат, і цілий час молилися. Про вихід із оточення не могло бути навіть і думки. Лишилась одинока надія на прибуття куреня Хріна. Але чи він знав про те, що діється у шпиталі?!…
Ворог роздобув слізні гранати й увів їх у дію, бо хотів здобути шпитальну обслугу і поранених живими, щоб одержати від них потрібні інформації. З кожною хвилиною газ в'їдався в горло й очі все більше й більше. Виходу вже не було, тому всі мусили вирішувати свою долю особисто. Кожний гаряче молився, а потім лунав сухий тріск пострілу. Оксана потягла за спуск маленького бельгійського пістоля, і її делікатне тіло звалилося на долівку, а руку, яка конвульсійно затиснула пістоль, накрило буйне чорне волосся…