Сотня Громенка маршувала до лісу, на ті самі позиції, які займала вчора. По дорозі командир Лагідний говорив, що він ніколи більше в житті не полізе до підземного бункеру і взагалі не заздрить тим частинам, котрі не можуть успішно боронитися, але в підземелля йти мусять. Йому одного разу довелося боротися у викритому ворогом бункері. Ця боротьба тривала кілька годин, і в ній згинуло кільканадцять повстанців, а Лагідний урятувався лише завдяки своїй великій відвазі та швидкій орієнтації. За цю акцію командування УПА нагородило його золотою медаллю бойової заслуги.
Сотня дійшла до лісу, й дальший марш відбувався конспіративно: останній вояк тягнув за собою велику галузку дерева, яка затирала всі сліди. Дотримання конспіративних умов у лісі не є легкою справою. Адже до нього цивільне населення рідко або й ніколи не ходить, тому кожна зламана гілка, стоптана трава, зрушене зігниле листя чи кинутий на землю недокурок або сірник зраджують присутніх у цьому лісі людей.
Одержавши відомості про концентрацію великих ворожих сил, відділи УПА були змушені змінити тактику своїх дій. Деякі командири плянували кращі способи наступу, відступу й оборони самі, але в більшості випадків тактичну ділянку повстанських акцій опрацьовувала головна квартира. Часто траплялося так, що вжита успішно якимсь командиром у бою тактика записувалася на папір, відповідно розроблялася і в тактичному обіжнику надсилалася упівським відділам для користування.
Сьогодні третій день Великодніх Свят. Сотня Громенка впродовж їх таборувала на тому самому місці. Стежі зайняли обсерваційні становища на узліссі, а стійки стояли поблизу відділу. Згадуючи свята, вояки жартували, а найбільше згадували Катрусю у криниці.
Терен виповнився ворожими формаціями. Поруч із польською мовою, тут і там чулася мова «старшого брата», який, очевидно, керував акцією й давав накази. Польські війська повільно посувалися до сіл, розставили в них артилерію й почали обстрілювати ліси.
Над Дилягівським лісом закружляли два малі совєтські літаки, які скидали призначені для відділів УПА листівки. Вони були надруковані українською й московською мовами, обіцяли тим повстанцям, які складуть зброю, амністію, а непокірним і командирам - смерть. Інші описували «щасливе» життя в Україні та пригадували невигоди й муки повстанських буднів. Якщо повстанці не скористають із пропонованої нагоди н не складуть зброї, - говорилося в листівках, - усіх чекає страшна кара.
Закрутивши в одну летючку совєтської махорки, Когут затягнувся міцним димом, потім скривився і сказав:
- Чи не могли ці ідіоти скинути трохи кращий папір?…
Новоприбулі ворожі війська повели сильний наступ на українське селянство, розбивали комори, шафи, скрині, печі й навіть зривали підлоги. Недаремно в ті часи українці співали: «…Лізуть до комори, розбивають старі скрині, шукають Бандери…»
Ворожі вояки ґвалтували жінок і дівчат, арештовували багатьох українців та тортурували їх, щоб здобути цінні для себе інформації. Але нарід, після кількох років безугавної боротьби, не заломлювався й був дуже відпорний.
По селах, у підземних бункерах, перебувало багато революціонерів і поранених. В одному селі знаходилася підпільна друкарня, у другому був магазин, у третьому - шпихлір, але їх місця не зраджував ніхто, й московські дорадники натискали на польських старшин, щоб вони атакували ліси. Облави переводилися досить часто, проте не мали успіху. Не раз багатолюдні військові частини «прочісували» ліс дуже старанно, метр за метром, але у ньому не знаходили жодної душі. Інколи в часі облави повстанці навмисне запалювали спорохнявілий пень і лишали його в такому стані. Він цілий день курився й, побачивши дим, ворог негайно скеровував на те місце гирла гармат або оточував ліс і вів наступ на пеньок.
Сьогоднішня справа виглядала далеко поважніше. Дилягівський ліс, у якому квартирувала сотня Громенка, був оточений силами двох полків. З усіх кінців лісу стежі подавали однакові звідомлення: великі ворожі з'єднання розвивають наступ.
Коли б це була пообідня пора, то існувала можливість звести з ворогом кількагодинну битву, а ввечері відступити. Та на превеликий жаль щойно доходила десята година ранку. Сотенний ходив широкими кроками по лісовій стежці, курив цигарку й напружено думав. Повстанці мовчки стежили за командиром і чекали його наказів.
- Я тепер не хотів би бути в його шкірі, - тихо промовив Чумак до своїх вояків.
- Друже Залізняк! - звернувся зненацька сотенний до чотового. - Негайно скличте до мене всіх старшин і підстаршин! Через кілька хвилин Громенко вже говорив до них: