- Друзі! Сьогодні застосуємо кільцеву оборону і з неї вийдемо пробоєм. Ворог не сміє зауважити нас далі, як на кілька кроків від себе. Ніхто не окопується, лише добре маскується. Бойові становища займаємо тут, на горі. Коли б ворог помітив нас на віддалі кількох сотен кроків, то заліг би, створив кілька оборонних ліній, і ми були б знищені вогнем його гранатометів, а евентуальний пробій крізь ці лінії потягнув би за собою великі жертви. Дійте так, як я сказав. На становища!
Сотня зайняла кільцеву оборону, при якій вояк від вояка знаходився на відстані кількох кроків і добре замаскувався. З однієї сторони гори був стрімкий схил до потоку. Довкола росли переважно грубі букові дерева, де-не-де береза, ліщина і ялиця, а також осика, яка тепер нервово трясла своїм листям, неначе передчуваючи страшну небезпеку. Передпілля можна було добре й далеко бачити, тому кожний відчув, що сотенний вибрав для оборони чудове місце.
Наблизившись до лісу, ворог для кращої відваги відкрив по ньому сильний вогонь, а його підхопили всі частини, оточуючі цей ліс. Таким чином повстанці довідалися, в якому місці ворог підійшов ближче, і на цьому відтинку Громенко вирішив зробити прорив. Дотичні становища одразу були значно підсилені.
Польське «гур-рра!», змішане з московським «ур-ра!» донеслося вже з віддалі кількох кілометрів. Пройшовши хвилин із двадцять і не зустрівши ніякого спротиву, ворожі підрозділи набрали відваги, їхні вигуки слабшали, а постріли рідшали. Багатьом із ворожих вояків напевно довелося йти до такого бою перший раз, і тих, які наслухалися страшних вісток про якусь бандерівську УПА, політруки мусили в ліс заганяти. Коли вороги пройшли велику його частину й не побачили навіть зайця, то ще більше посмілішали, але разом із тим утратили чуйність, тим більше, що їхнє коло звужувалося і ступнево густішало.
Постріли залунали зовсім близько. Неначе прилиплі до землі лежали добре замасковані повстанці, стежили за передпіллям і чекали появи ворога. Кожний МРВ уже відбезпечену зброю, щоб пізніше не клацнути непотрібно забезпечником і передчасно себе не виявити. Загрозлива ситуація вимагала максимальної обсрежности, бо підо впливом напружених нервів чиясь рука могла потягти за спуск автомата, й один такий необережний постріл був би здатний викликати катастрофу.
Нарешті здаля між деревами замаячила ворожа лава. Ні повстанські командири, ані вояки назовні не виявляли страху, але людське життя, особливо тоді, коли зближається смерть, стає стократ дорожчим, тож навіть у найбільше загартованих ветеранів нап'ялися м'язи на обличчях. Друзі знали, в якому важкому положенні сьогодні знаходиться оточена звідусіль сотня, й були свідомі того, що пробій із цього смертоносного кінця коштуватиме великих жертв, хоч ніхто не міг сказати яких. Очікуючи наказів, кожний нишком думав про своє.
Навала різних думок охопила й Чумака, але можливість смерти він сприйняв холоднокровно й навіть потиху вилаявся. А потім сам собі поставив запитання: яка різниця - сьогодні чи завтра? Що, властиво, несе завтрішній день? Якби українці краще були постояли за свою державу вчора, а не висилали дітей під Крути, то сьогодні все виглядало б інакше. І його думка блискавично полетіла по сторінках історії. А що було за гетьмана Мазепи? Московський цар зумів привести своїх напівдиких ординців аж під Полтаву, а українці спромоглися виставити лише шість тисяч оборонців!… І знову думка перескочила на інше. Чому такі добрі ідеї Донцова й Міхновського не прийнялися масово в часі Визвольних Змагань, а український уряд очолили слабодухи, які, замість підтримувати організацію власних збройних сил, їх поборювали? Цікаво, що зараз роблять ці люди на еміграції? Вони сьогодні напевно змінили свою думку…
М'язи й нерви напружувалися щораз то більше. Все ближче чувся необережний, хаотичний та зовсім нефаховий підхід ворога. Ось він уже зовсім близько, на віддалі яких семидесяти кроків, «Поспішайте, чорти!… Щоб швидше почати!» - думав кожний. А перстень смерти повільно зближався. Аишилося тридцять кроків… двадцять, а ніхто з повстанців не поворушив навіть пальцем.
Громенко лежав за густим кущем, біля рою Лози. Ройовий подивився на сотенного питальним поглядом:
- Чому не б'ємо?
- Ще ні! - хитнув заперечливо головою Громенко. - Чекайте наказу!…
Вояки замислилися. Хто їхній командир? Як його прізвище і звідки він родом? Уже на протязі довгих років командує сотнею, а друзі так мало знають про нього. Сьогодні він знову зайняв становище в найнебезпечнішому місці, й усі журяться за його життя. Коли б, не дай, Боже, згинув, то його смерть не тільки послабила б загальний стан сотні, а була б невіджалуваною втратою улюбленого командира.