В полуднє артилерійська канонада втихла, зате через півгодини почувся сильний кулеметний і крісовий вогонь. Спочатку він шалів довкола лісу, а відтак перенісся в ліс. Постріли ставали щораз то густіші, а на шляху Селиська-Поруби снували десятки вантажних автомашин і панцерів.
Командир Громенко слідкував крізь далековид за метушнею ворожих частин. Він довго мовчав, потім зиркнув на Чумака й нарешті відізвався:
- Щоб чортові сини хоч наших не знайшли…
Він мав на увазі тих, які знаходилися в підземних бункерах. Чумак цілий час думав про той підземний шпиталь, у якому перебував колись, і запитав сотенного:
- Чи наші є ще й в інших криївках, крім того шпиталю?
Громенко мовчки кивнув головою й показав Чумакові чотири пальці. Чумак догадувався, що там є багато бункерів, але не знав, чи в них знаходяться люди. Після твердження командира виходило, що наші є ще у п'ятьох підземеллях, і Чумак подумав, що краще було б не питати ні про що, бо тепер він переживатиме за долю й безпеку друзів.
Акції ворога зараз були дуже рухливі й масові. Чумак порівняв їх із німецько-большевицьким фронтом у 1941 році. Тоді на цьому терені було вдесятеро менше німецького війська, як тепер є польського й московського. Цікаво, як довго вони тут знаходитимуться? Хіба не можуть бути довше як кілька місяців, бо це ж відділи регулярної армії і в лісах та на полях довготерміново не стаціонуватимуть.
Командир Громенко застосував дуже мудру тактику: коли ворог лізе в наші терени, то на відпочинок ми йдемо до нього. Виспавшись, вояки почували себе набагато краще й гутарили між собою, аж раптом стійковий привів двоє десятилітніх дітей. Вони не боялися повстанців і почали розказувати Рубасі все про своїх батьків, про домашніх псів та котів, про міліцію, яка стаціонувала в селі, тощо. Про бандерівців чули й навіть бачили їх. Вони приходили до їхньої хати, і їхній тато мусив їм щось у місті купувати, а також давав їм «слоніну».
Рубаха забавляв дітей як міг, щоб тільки протягти час до вечора. Щойно з його наближенням діти пригадали собі, що їм пора до хати, й навіть почали плакати. Петя взяв їх за руки й попровадив до краю лісу, наказуючи по дорозі:
- Ви нікому не кажіть, що бачили бандерівців у лісі, а приходьте ще завтра. Будемо разом збирати ягоди й ловити білок та пташок.
Через годину сотня знову форсувала Сян, прямуючи до Грушівського лісу. Комендант Петя не дуже розраховував на підроблений із дітьми плян і мав слушність. На другий день стрільна польська артилерія перевертали дерева у Варському лісі…
Втрати в людях збільшувалися з кожним днем, але найбільше їх мали малі групи, виконуючи різні спеціяльні завдання. Часто потрапляли у ворожі засідки зв'язкові, постачальники харчів або санітари. Коли біля села Брижави друг Когут із двома стрільцями був післаний на обстеження місцевости, в міжчасі із протилежної сторони надійшов загін ворога. Звівши з ним короткий бій, сотня відступила, а Когут із друзями залишився у ворожому запіллі й уже ніколи більше не долучився до відділу. Його доля невідома. Із втратою Когута в рою Чумака забракувало не лише доброго вояка й патріота, але й повсякчасного гумориста. Група СБ Петі, яка тепер виконувала найнебезпечніші зв'язки, також утратила кількох вояків.
22-го травня 1947 року сотня таборувала в лісі біля села Нетребки. Вже в ранніх годинах ворог, який звідкілясь довідався про присутність повстанців у лісі, оточив його й почав концентричний наступ, ведучи сильний вогонь і кидаючи в лісову гущавину гранати. Поляки підходили дуже обережно вже на протязі кількох годин і своєю повільністю лише псували упівцям нерви. Стежі донесли, що ворог звертав найбільшу увагу на кожну височину чи гору, займаючи їх одну за другою.
Коли командир Громенко довідався про це, одразу зарядив зміну позицій. Сотня надійшла ближче до ворога й зайняла становища безпосередньо за горбком, на рівному місці, добре замаскувавшись. Над лісом безперервно кружляв малий московський літак і скидав листівки в українській мові.
Взявши одну з них до рук, чотовий Бартель іронічно відмітив.
- Ці комуністи ставляться до вас із повагою й далі, якщо скидають листівки в українській мові в той час, коли ціла адміністрація на Рідних Землях ведеться московською мовою. Та послухайте, як вони жаліють нас. Кажуть, що ми бідні, не маємо харчів, убрання, ані мила. Врешті додають, що війни з Америкою не буде, й закликають упістів, щоб не слухали наказів своїх командирів, а здалися в полон, покаялися й щасливо зажили в Совєтському Союзі. Аж дивно стає: Лемківщину хочуть віддати новій Польщі, а повстанцям пропонують щасливе життя в СССР, під «всесправедливим» і «добрим» батьком народу - Сталіном!