О, Боже! Скільки тут треба пімсти! Пімсти й іще раз пімсти! Що за підлість цієї брутальної комуни, яка береться перебудувати лад у цілому світі! За її страшні злочини відповідає також і Америка та її президенти. Й це діється у XX столітті, в тих країнах, які на своїх прапорах мають гасла «соціялістичних демократій». Що за іронія!…
Сотня перейшла до села Рибного й побачила такий самий образ. Два старші віком чоловіки, які сховалися в лісі, оповідали страшні історії. Вивезення людей тривало всього кілька хвилин. Багатьом людям навіть не дали забрати зі собою білизни, посуду та інших першої потреби речей. Виселенців зганяли до вантажних автомашин і вивозили за Сян, до Динова. Тут на відкритому полі, за колючими дротами вони чекали кілька днів на потяги, якими везли їх далеко в німецькі терени, прилучені після війни до польської комуністичної держави.
Карту Надсяння, надруковану в газ. «За вільну Україну» 6 травня 1992 р., підготував Мирослав Падовський.
Коли б якась західна держава схотіла зробити переселення 3/4 мільйона свого населення на віддаль 800 миль, то після кількамісячного плянування міністерства транспорту вона одержала б звіт, що така переселенча акція коштуватиме мільйонові суми й забере кільканадцять місяців часу. Але «найдемократичніша» Польща при допомозі «старшого брата» і його автомашин марки «Форда» зуміла перевезти Любачівщину, Ярославівщину, Перемищину й цілу Лемківщину за десять днів. Багато людей утікало до лісу, їх ворог стріляв, а потім хвалився у своїх військових звітах і пропагандивних брошурах, скільки то він знищив бандитів УПА. Й усе ж таки ліси були повні втікачів. Вони ховалися, як у часи давніх татарських нападів, по гущавинах, потоках і ярах разом із своїми родинами й худобою, сподіваючись, що ворожа навала пройде, й вони знову зможуть вернутися до своїх сіл. Деякі з них далі містечка Динова чи Бірчі ніколи не були. Тут жили їхні прадіди й діди, тут і вони хотіли доживати свого віку. Але ворог був нещадний. Він не звертав уваги на ніщо - на плач, на розбиття родин, на загублених дітей чи не похованих батьків - ловив кожного й вивозив за Сян.
Щойно після кількох років завзятої боротьби ворог почав тепер мати успіхи. Правда, він їх здобув дуже підлим способом, але цим не журився так само, як не журилася Москва нищенням багатьох мільонів українців голодом, вивезеннями на Сибір чи розстрілами. Поляки знали добре, що знищити відділів УПА вони не зможуть, тому рішилися на цей підлий крок виселення
Командування УПА на Закерзонні добре здавало собі справу з ворожої акції, бо мало про неї добрі інформації. Воно заплянувало пропагандивний рейд кількох відділів на Захід, інших вислало до Галичини, а деякі малі групи мали залишатися на виселенчому терені. З огляду на велике скупчення ворожих військ, ці накази не прийшли на час, бо багато зв'язкових, несучи їх, згинуло в переходах.
Лишившись без населення, упівці щойно тепер зрозуміли, що повстанська боротьба - це не тільки боротьба відділів УПА, а всієї української нації. Відчувався брак не лише харчів та інших засобів, але чогось бракувало й у самій боротьбі. Навіть її ціль уже не мала повного змісту, бо довкілля без українського населення перетворилося в пустелю.
В найгіршому положенні знаходилися шпиталі УПА. Про деякі з них знали тільки санітарні відділи, в яких за останні два тижні багато погинуло. Видужуючі поранені, які хотіли нав'язати контакти з відділами УПА, потрапили у ворожі засідки або чекали у шпиталях на зв'язок, котрого не було. Одні гинули із браку ліків, інші з голоду, а деяких віднайшов ворог.
Не у кращій ситуації опинилися адміністративні сітки ОУН. Найтяжчі завдання зараз виконували боївки СБ і польова жандармерія, їхні бойовики мусили часто ходити на розвідки, налагоджувати зв'язки або достачати харчі й військовий виряд. У найкращому положенні були відділи УПА. Й хоч уже почав докучати голод, а їхні ряди були помітно проріджені, але Громенкова сотня, як інші, творила далі сильну бойову одиницю, на саму тільки згадку про яку ворог дрижав.