За кілька хвилин до відходу поїзда прийшла з чергування Віра Григорівна з букетиком квітів, обняла Степку.
— Роби все так, як я тобі сказала. Закінчиться мазь, пришлю тобі ще, не забувай про щоденний масаж,— давала останні настанови,— не ховайся від сонця, і... з часом ніхто й не побачить цих рубців...
— Окуляри, окуляри, Степко, не скидай півроку, пам'ятай,— наказував Крамов.
— Пиши нам,— гукав Славко.
— Щасливого плавання! — сказала крізь сльози Клава.— Влітку чекаю тебе!
— Дуже пробачаюсь,— протиснувся до вагона Сьома.— Слово хоче сказати Женя.
Женя, червоніючи, підійшов до вагона й подав Степці цілу в'язку ключів од машин.
— Це запасні ключі від цих машин, якими приїхали сюди... Ми всі даруємо їх вам, шановна Степко Чугай. Якщо ви будете в нашому місті, то кожний таксист, якому ви покажете ці ключі, буде вашим другом.
Схвильована Степка взяла ключі й притиснула їх до грудей, як найдорожчий подарунок.
— Дуже пробачаюсь, але Женя не має фантазії й забув сказати, що це ключі не тільки від машин, бо вони залізні, а й від наших сердець.
Поїзд рушив, і Сьома, вихопивши з рук Жені пляшку шампанського, розбив її об колеса вагона.
— Щасливо-о-о!
...Вони вирішили не заходити до Мостових у Косопіллі, а приїхати в Сосонку й уже з дому подзвонити й запросити Галину й Сашка до себе.
— Поїдемо поїздом до Видуба, Платоне!
Зійшли на станції Видуб, підхопили чемодани й пішли полем. Ранок був світлий, ніби золотий,— таким його бачила крізь окуляри Степка.
— Платоне! — радісно крикнула.— Поглянь, усе навкруги золоте!
Платон зупинився біля вітряка, підійшла Степка, відірвавшись поглядом од широченного розливу Русавки.
— Ось і наш вітряк,— тихо промовила...— Наш старенький добрий вітряк. Платоне, Платоне, подивись! — піднявши голову, показувала кудись у небо Степка.— Та ні, на крило подивись, на оте, що вгорі. Бачиш?
— Бачу, Степко.
— І я бачу, і я бачу, обома очима бачу! — Степка зірвала окуляри і, не мружачись, дивилася в синє небо.
— Степко, надінь окуляри!
— А я бачу, Платоне! Бачу! Прочитай, що написано на тому крилі, прочитай!
— «Степка плюс Платон — любов»,— прочитав Платон, потім обняв Степку й тихо сказав: — Любов, моя ти любов...
З дому Платон подзвонив Галині, що вони зі Степкою вже у Сосонці.
— Як вас зустріла рідна земля? — запитала Галина.
— Степко, Галина питає, як нас зустріла рідна земля?
— Скажи, що зустріла весною...
— Зустріла весною,— повторив Платон.— Ми вас сьогодні чекаємо, Галю! Це ж найщасливіший день у моєму житті, запам'ятай, Галю.
— Я запам'ятаю, Платоне, це перший день вашого щастя.
— А де Сашко?
— Ще вдосвіта поїхав у колгоспи. Сказав, що буде о десятій, бо скликав бюро, люди ждуть, а його нема ще й досі. Зараз уже дванадцята!
— Не хвилюйся, затримався десь,— заспокоїв сестру Платон.— Чекаємо вас!
— Як тільки Саша приїде, ми одразу ж будемо... Чого його так довго нема?
* * *
Мостовому стало погано, коли він виїхав з Переорок. «Мабуть, стомився.— подумав Олександр Іванович,— треба було взяти шофера, не послухав Галі... Ну, нічого, доїду... на валідолі...» «До Телепеньок 16 км»,— прочитав на дороговказі й посміхнувся, згадалася пісня: «Телепеньки мої, Телепеньки, ти моя дорога сторона...»
Ні, треба спочити, вирішив Сашко і звернув з дороги. Лежати в машині було незручно, взяв плащ і пішов на горбочок — там сухо й сонце... Підкошувались ноги у Мостового, немов оловом налилися груди й страшенно дзвеніло у вухах, таким настирливим дзвінком піднімали їх колись по тривозі в армії... Все ж вийшов на горбочок, кинув плаща на землю, оглянувся навколо, якимись жадібними очима вбирав у себе цю весняну красу землі...
«Курли, курли, курли...» Летять журавлі...
згадав, як співала мати. Його старенька мати...
«Курли, курли...» Все ближче й ближче...
Прилітають...
«Кру, кру»,— над самою головою Сашка Мостового, у синьому піднебессі пролітав чорний ключ...
Сашко провів їх поглядом, а може, тільки останньою думкою й упав на теплу сиру землю, в смерть...
* * *
Поховали Олександра Мостового на Видубі. Так побажала Галина, бо збиралася переїхати в стару батьківську хату.