— Степко, дорога моя, вірна моя, я не можу... Вона в такому стані...
— Знову Наталка... Вези!
За всю дорогу до Косопілля Степка не обмовилась і словом. Зайшли на станцію.
— Коли поїзд на Приморське? — Степка постукала у віконце.
Сонний худющий касир з довгими вусами виглянув з каси:
— Та-а-ак, охо-хо, скажем, скажем, усьо скажем... О сьомій годині.
— Можна один квиток?
— Охо-хо, який?
— Плацкартні є?
— Скажем, скажем, усьо скажем... Є. Два?
— Один. Мені,— сказала Степка.
— Можна один, а можна й два,— грюкнув компостером касир.
Вийшли на перон. Пасажирів майже нема, тільки ліниво перемовляються косопільські молодиці, що продають тут яблука, смажені курчата і сметану.
— Я, Манько, по поїздах ціни тримаю. Як ленінградський іде, то я вдвічі дорожче правлю, бо народ усе їде сєверний, до фруктів жадібний... А як там київський чи із Львова, то хоч не виходь на перон, на яблука й не дивляться. Повискакують з вагонів і: «А де тут моральна вода?», «Де морозиво?» Води йому давай, а на яблуко й не гляне... І ще примічай, хто з ким їде на ті курорти. Якщо підійде до тебе зі своєю жінкою, то кажи божеську ціну, бо та не переплатить. А якщо бачиш, що не свою везе, то прав, як за батька...
— Ой і хитра ж ти, Явдохо.
— Ми при станції живемо, нам без хитрощів не можна. Ось бачиш, оті двоє йдуть,— кивнула на Степку і Платона.— То її ухажор, зразу бачу. На море відправляє... А та ніби заплакана... Це перед ним так показує, а як допадеться до тієї солоної води — все чисто забуде... Я б таку красуню саму не послала... Почекай, почекай. Та це ж невістка Кутнева. Втекла від них... З ким же це вона? А-а, та це ж сосонськин голова!.. Дарини Гайворонихи покійної синок.
— І я про нього чула. Жінка в нього на серце хвора... До батьків одправив,— коситься на Платона Манька, аж очі їй на лоб вилазять.— Завів собі полюбовницю... Їй-бо, плаче. Наче він на смертну кару виряджає її... Може, яблучок треба?
— Та у них своїх, як гною... Коли б уже ленінградський пристав.
— Стоїть мало, Манько, за п'ять хвилин не наторгуєш. Я вже начальника станції просила: свисни, кажу, трохи пізніше, то ми тобі всім торговим людом щодня могорича ставити будемо. Не хоче. Каже, мені до пенсії дотягнути треба... щоб тебе тягло й не відпускало...
Вони сіли в кінці перону на лавочку. Степка потроху оговталася. Вороття нема. А далі — що буде.
— Ти пробач мені, Платоне,— спробувала навіть усміхнутись.
— Я все розумію, Степко, але ми не можемо жити лише нашими емоціями.
— Виправдовуєшся?
— Роздумую. Ти напишеш мені?
— Не знаю.
— Мені дуже хочеться, щоб тобі було добре,— сказав Платон.
— Мені не буде добре ніколи.
Показався електровоз. Степка встала.
— Бажаю тобі щастя, Платоне.
— І я тобі, Степко.
Ось і третій вагон. Платон заніс Степчиного чемодана. Думав, що й вона ще зійде з ним на перон, але Степка зупинилася перед самими східцями.
— Напиши!
Мовчала. Бачив Платон, як наповнилися слізьми Степчині розкосі очі й печально опустилися кутики її рота.
Урочисто пройшов черговий по станції, глянув на годинник і свиснув.
— Щоб ти свистів і не переставав!! — голосно промовила Явдоха.
Платон ішов поруч вагона, хотів почути ще хоч одне Степчине слово, але вона мовчала.
2
Усі міста починаються з маленьких будиночків. І хоч як би там хизувалися всякі висотні будівлі зі шпилями і без них, з цегли, з блоків, зі скла й алюмінію, а в передмістях стоять, наче їхні предки, звичайні хати.
Ясноград не був винятком, з якого боку не під'їдете — з Рясного чи з Таврова, з Клітина чи з Яру,— зустрінуть вас чепурненькі будиночки з садками і квітами. Живуть у них робітники приміських заводів, любителі спокою та природи, і відставний військовий люд.
Поселився тут два роки тому й полковник у відставці Михайло Костянтинович Нарбутов. Давали йому квартиру на Вишеньках, але Ольга Аркадіївна рішуче запротестувала:
— Знаю я ці Черемушки-Вишеньки. Бачила їх і в Томську, і в Одесі, і в Куйбишеві. Наташі потрібне повітря.
Після довгих роздумів вирішено купити будиночок на околиці. Невеличкий, затишний, з городом і садом. Трамвай близько.
Коли Наташа після операції виписалася з лікарні, Платон з Нарбутовим привезли її в цей будиночок.
— Мені подобається цей бункер, батьку!
Ольга Аркадіївна обставила Наталчину кімнату так, як і в міській квартирі.